Вона дісталася до герцогів через кілька хвилин, коли Руперт уже послав решту своїх військ на штурм зруйнованих воріт. Коли перші полки шотландців увійшли до воріт Ладенбурга, вона стояла перед братами, брудна, спітніла і, очевидно, розлючена, як оса.
– Тепер у вас є своє місто. - Вона показала за спину. Як на гріх, тут із страшним шумом обрушилися залишки надбрамної вежі. - Тепер дай мені хвилинку спокою, — прошепотіла вона й пішла до свого намету, залишивши двох молодих герцогів настільки ж наляканими, наскільки вони були шоковані й щасливі.
Розділ XI
Співкамерник Шенка, тринадцятирічний хлопчисько на ім'я Бартольд, не був радий тому, що його кинули до в'язниці. Він не соромився виражати це різноманітними колоритними вульгаризмами, набраними за кілька років життя в казармах, солдатських шинках і на полях битв. Шенк не здивувався, коли, з’ївши скромну тюремну їжу, він сказав:
– Курва, я єбу! Дуже вже дохуя немитого морського окуня, щоб його, курва, вошивий пес єбав! Як можна їсти таке лайно, клянуся проклятою неаполітанською повією!
Найманець на мить задумався, чому неаполітанською, а не, скажімо, римською чи міланською, але нічого не сказав. З тих пір, як командувач військами Катаріни, Август фон Ханов, кинув його в це підземелля, за іронією долі – саме в те саме підземелля, де раніше перебував Сойка – він взагалі мало говорив. Бо не відчував у цьому потреби.
Незабаром після того, як його відправили у в'язницю - і він був упевнений, що це тільки тому, що Ханов не знав, що з ним робити після бою, а Катаріна просто забула про нього - він зрозумів, що смикатися і протестувати немає сенсу. Він уже не спішив нікуди йти чи щось робити. Його минула ганза повністю розвалилася. Гессенці, швидше за все, забули про нього, та й навіщо він їм? Тим більше, що його безпосередній командир, Вільгельм Маг, гриз землю. За стінами фортеці Марієнберг на нього нічого не чекало. Або ж чекало все.
Звичайно ж, Шенк не збирався провести решту свого життя в тюремній камері. Але він не бачив жодної причини, чому повинен витрачати свої сили, намагаючись вирватися з неї, якщо зараз нікуди не йде. Якби вони були в якомусь холодному темному підвалі, він би, мабуть, подумав й інакше, але їхнє підземелля було гарним, у них навіть солому на нарах міняли регулярно, їжі вистачало. Отже, Шенк просто чекав зручної нагоди, ігнорував наступних в’язнів, які приходили й уходили після того, як відбували покарання чи їх вели на ешафот, і думав. Він хотів випробувати військової служби і слави, але не знав як.
Йому, звичайно, було нудно, але на службі в Князівстві Трояндового Хреста він звик до нудьги та важкої праці. Тепер він навіть був радий, що встиг оговтатися після свого страшного поєдинку з чарівником-богословом. Йому було лише шкода людей, яким допоміг після розгону повстанців – без нього вони, мабуть, залишилися напризволяще. Він також переживав за добре схованого, але важко пораненого Клауса. З іншого боку, однак, альтруїстичний імпульс, який спонукав його організувати допомогу постраждалим відразу після падіння університету, був чимось унікальним - досі він особливо не піклувався про своїх сусідів. Хоча, так, було приємно на мить відчути себе потрібним.
Лежачи на нарах, він весело спостерігав, як його товариш намагається вилизати глибоку глиняну миску, сподіваючись найти там хоч трошечки ще юшки. Пацан помітив це і почервонів.
– Так, на що ти витріщився, нищеброде? – буркнув він агресивно.
Шенк не відреагував. Колись він, мабуть, відбуркнув би щось або навіть агресивно відреагував, але це були вже не ті часи, коли його дратувала будь-яка дурість. Він тільки посміхнувся і втупився в стелю. Краєм ока і з задоволенням він помітив, що хлопець збентежено поставив свою миску і прийняв таку ж блаженну позу, як і він. Він, мабуть, готувався розпочати розмову, бо тиша ставала все густішою, але не встиг. У дверях камери брязнув ключ.
До кімнати зайшли двоє вусатих найманців, озброєних кинджалами. Їхні строкаті камізельки, оздоблені магічними амулетами, пишні смугасті штани та хвацькі капелюхи викликали у Шенка болісні спогади про його колишніх товаришів. Пацан скочив на ноги й, не знаючи, що і до чого, пішов у куток. Найманець не поворухнувся. Прибулі оглядали маленьку камеру, ніби було на що подивитися.