На щастя, вранці прийшло осяяння.
Шенк прокинувся пізно, але в чудовому настрої, і задумка відразу прийшла йому в голову. Він постукав до охоронця, щоб той дозволив йому переговорити з Хановим. Кнехт на мить завагався, бо не був до кінця впевнений, чи слід йому виконувати прямі накази людини, яка, що не кажи, була в’язнем, але врешті вирішив і відвів Шенка до лицарської зали.
Полковник стояв біля вікна, дивлячись на подвір'я, явно хвилюючись, а коли побачив полоненого, ще більше занервував.
– Що ти тут робиш? Чому ти випустив його з камери, придурок?– гаркнув він на охоронця.
– Еее… ну… що… пане…
– Зараз я дам тобі "еее ну що пане"! Геть звідси! – прогудів Ханов.
Кнехт вдарив себе кулаком по панциру й схопив Шенка за руку, але той не дав себе збити з панталику.
– Почекай, Ханов! У мене є ідея.
– Гогенлое вже на подвір’ї, – полковник показав на вікно. – У мене немає часу на твої геніальні ідеї.
– Тим більше, ти повинен мене вислухали.
Ханов глянув у вікно.
– Ну, швидко, – він нетерпляче забарабанив пальцями по підвіконню.
– Запропонуй їм принести присягу Катаріні, – випалив юнак. - Це єдиний спосіб...
– І це така твоя порада? Серйозно? – скривився командир. – Зараз я тебе...
До кімнати вбіг підліток у яскравому, строкатому вбранні. Присутні здивовано глянули на нього, але не встигли щось сказати, як підліток прогримів напрочуд голосним баритоном:
– Делегація ясноосвічених князів Гогенлое.
Ханов вилаявся собі під ніс.
– До стіни, негайно! – махнув він однією рукою, а сам став перед дверима в чемній, але аж ніяк не підлабузницькій позі.
Приголомшений кнехт не знав, що робити, тому Шенк закотив очі й потягнув його до стіни, де вони стояли, як бідна пародія на придворних. Найманець не планував бути свідком цієї аудієнції, але, з іншого боку, вона могла вийти досить смішною. З власного досвіду він знав, що культурні зіткнення між світом старої аристократії та військовими можуть бути джерелом вражаючих непорозумінь.
Але, якщо він розраховував на видовище, то, побачивши чоловіків, які гордо крокували до зали, зрозумів, що це буде зовсім інша вистава. Понад двадцять аристократів різного віку вкотилися крізь двері, від засохлих стариків до малюків років два-три, озираючись навкруги з роззявленими ротами. Проте всі вони, крім найменших, виглядали, ходили і поводилися як військові з діда-прадіда.
З невеликого натовпу вийшов кремезний чоловік середнього віку з чорною гривою волосся, великою бородою, коміром-кризою в голландському стилі і в бежевому дублеті із фамільним гербом: двома чорними левами. Він був озброєний мечем, і було очевидно, що знає, що з ним робить.
– Я Грегор Фредерік фон Гогенлое. Як найстаріший член сім’ї, що володіє зброєю, я представляю, – він показав широким жестом на дворян, що стояли позаду нього, – тут зібралися всі графи та князі Гогенлое: фон Шіллінфюрст, фон Лагенбург, фон Нойнштейн, фон Пфедельбах, фон Вайкерсхайм, фон Орінген, фон Гальтенбергштеттен…
Шенк погубився ще на середині цього переліку, а по обличчю Ханова побачив, що той втратив сюжет ще раніше. Коли лунало наступне "фон", чоловік із натовпу ввічливо вклонявся, мабуть, відповідно до свого походження. Наймолодших опікуни мусили штовхати вперед, коли приходила їхня черга.
– ...ну а я, – нарешті закінчив старійшина роду – представляю вальденбурзьку лінію. Ви ж…?
– Полковник Август Ханов, до ваших послуг, – сором’язливо пробурмотів командувач військами Катаріни. Перерахувавши свої титули, він відчув себе маленьким і нікчемним і навіть відкинув "фон", яке зазвичай додавав до свого прізвища, бо раптом згадав, що він зовсім і не дворянин.
Грегор Фредерік чекав продовження цього невиразного вступу, але Ханов нічого не говорив, тож князь лише сердито гикнув. Крізь бічні двері увійшли кнехти, несучи келихи та вино, але вони відчули напружену атмосферу й зупинилися на півдорозі, а потім стали біля стін, як Шенк із охоронцем. Герцог обіперся рукою на руків'я меча й почав невпевнено, зовсім збитий з ритму, бо тут не застосовувався протокол: