– За що ви тримаєте цього короїда?– спитав він одного з охоронців, показуючи пальцем на хлопця років десяти, закутого в кайдани і згорбленого під своїм стовпом.
– Він плював на землю біля входу в протестантську церкву.
Еркісія зрозумів, що йому потрібно послати сюди шотландців, щоб ті навели порядок, але зараз у нього на це не було часу. У Німеччині часів війни цей тип переслідування був таким же поширеним, як і проходи військ, або навіть частішим. Там, де поверталися католики, протестанти зазнавали утисків, а католиків винищували в містах, окупованих протестантами. Однак це не були системні переслідування, як, наприклад, організоване Андреае у Князівстві Трояндового Хреста, а проста, спонтанна реакція людей, яких випустили на волю. Домініканці, теологічна еліта, давно зрозуміли, що насильство рідко призводить до навернення, а іноді має протилежний ефект. На жаль, пояснювати це безлічі малоосвічених священиків, не кажучи вже про єретиків, виявилося боротьбою з вітряними млинами, тому вони і перестали пробувати. Тим не менш, тут ще не було і смаку - в цьому випадку подвійно, тому що йшлося про братів Еркісії по вірі. Йому хотілося б подумати, що, якби це були лютерани, він би відреагував так само, але з віком він все менше обманював себе.
Колишній монах рушив далі, ніким не турбований — містом уже рознеслася звістка, що князя-електора супроводжує іспанець, якого не варто турбувати. Він без проблем дістався до парафії Святого Петра.
Маленька присадкувата церква, вибудувана ще в середньовіччі стояла на узбіччі, в оточенні дерев, тому виглядала дуже непоказно і непомітно. Якби не дзвіниця, прикрашена мідним дахом, і характерні нефи, що розкривали давнє походження будівлі, її легко можна було б прийняти за цегляний склад. Це не був ні найбільший, ні найгарніший храм у Гейдельберзі, але ренегат знав, що він був центром католицької громади під час правління Максиміліана. Він зупинився біля входу, вдаючи, нібито щось поправляє на своєму черевику.
Вже сутеніло. Меса нещодавно закінчилася. Віряни один за одним і крадькома вислизали з церкви, несміливо поглядаючи з боку на бік. В рядах вікон западала темрява, коли костельний гасив свічки. Еркісія уважно озирнувся й швидко помітив, чого шукав: шпигунець притулився до стіни біля входу й уважно стежив за людьми, які виходили з церкви. Іспанець знав, що тут обов'язково буде хтось подібний, але все одно нахмурився і роздратувався цим видовищем. Він підійшов ближче. Шпиком був молодий городянин, акуратно поголений і добре одягнений. Його капелюх прикрашали доглянуті пір'їни. Він зовсім не був схожий на пройду — хіба що на його обличчі була хитра, неприємна усмішка.
– Вибачте, пане, як найсильніше, – звернувся до нього Еркісія, а коли чоловік повернув до нього голову, жестом приспав його, використовуючи заздалегідь приготований віридій. Шпигун сповз по цегляній стіні церкви. Колишній чернець не втримався і плюнув йому на спину.
– Сподіваюся, плювати біля входу до католицької церкви дозволено, – пробурмотів він собі під ніс, прямуючи до входу в храм.
У головному нефі майже нікого не залишилося. Останні віряни вже закінчили свої молитви, встали і пішли, уникаючи очей тих, хто міг би донести на них протестантам. Лише костельний, бідно одягнений парубок, прибирав після меси. Еркісія попрямував до нього.
– Нехай буде восхвалений, добрий чоловіче. Я шукаю пароха.
Парубок підозріло подивився на нього. Незнайомець, який шукав католицького священика за такого політичного клімату, швидше за все, не мав добрих намірів.
– Не знаю, – буркнув він вороже.
– Ти, костельний? І не знаєш, де парох?
Той не вшанував його відповіддю і не перестав чистити келихи.
– Ви принаймні направ мене до його дому?
Парубок похмуро поглянув на нього й кивнув у бік бічного виходу з нефу. Еркісія більше не турбував його і пішов у вказаному напрямку. І правда, за дверима була вимощена доріжка, яка вела до невеликої будівлі біля церкви, ледь помітної в сутінках.
Ренегат чемно постукав дверним молотком у двері, але відповіді не отримав. У нього не було ні часу, ні бажання вистоювати на вулиці, тому він нахабно і без спросу зайшов всередину. Іспанець не відчував ані найменшого каяття — владні звички з часів, коли він обіймав високу посаду в Ордені, було не так легко викорінити. У темному коридорі він нікого не знайшов. Не приховуючи своєї присутності, прибулець оглядав маленьку будівлю, поки не помітив світло в одній із кімнат. Зазирнув усередину – це була тісна кухня, завішана каструлями, горшками, зеленню та вінками часнику. У печі горів вогонь, і на довгому столі в центрі кімнати тремтіло полум’я кількох свічок. Біля столу, спиною до дверей сидів юнак у сутані. Перед ним стояла тарілка з хлібом із сиром і кухоль з вином, але він не їв, а обіперся підборіддям на зчеплені руки й про щось розмірковував із похмурим обличчям.