— Ну, нам пора. Можна, ми ще прийдем? Їсти вам принесемо! — повертатись не дуже хотілось, але, по-перше, не треба палити всіх мостів, по-друге, не покидати ж чоловіка вмирати голодною смертю!
— їсти? Якби хоч шматочок хлібця! І молока можна, я з молоком люблю!
Ох, страшна це штука — старість!..
— До побачення! — рушили на вихід.
— Ой, ціпочок! — повернулась Леся і подала чоловікові палицю, бо він, схвильований думками про їжу, без неї рушив проводжати.
— …Ух, а ти відчайдушна! Я б отако ніколи!.. — захоплено похитала головою Леся, коли опинились за хвірткою.
— Хто на що вдався! — віджартовувалась Софійка.
Раптом із Квашиного будинка почувся писк мобільного. Добре, що дідусь має хоч якусь цінну й необхідну річ! Коли ж почули досить упевнене господареве «Ал-лоу!» і жваву розмову, потішились, що той мобільний, здається, ще й пристосований для глухих.
І дівчата самозабутньо впірнули в духмяну бузково-жасминову вуличку, яка вела додому.
— Дивакуватий він усе-таки! — визнала Софійка, прощаючись із Лесею.
— Так, незрозумілий! — погодилась Радзивілка.
Ясно було тільки те, що він глибоко нещасний.
— Ви й не уявляєте, Сніжано й Таню, який обсяг роботи цей хлопець на себе взяв! — Це тато вже побував у Сашка. Хвалився перед жінками його відвагою. — І найцікавіше, що в нього виходить! Провадить діло не гірше за дорослого! Від мене погодився прийняти лиш кілька порад. Помогти не дозволив, ще й обурився!
Мама здивовано зітхнула. Сніжана ж, яка, вловивши вільну хвильку, прибігла навідатись до сестриної родини, мовчки гризла (дієтичне!) яблуко.
— Знаєте, Сашко мені чимось схожий на мене! Я теж ріс без батька, теж усе вирішував сам, усе намагався довести до кінця, задумане втілити в життя…
14. Велике переселення
І знаєте, не хочу хвалитись, але гріх нарікати: освіту здобув, з найкращою дівчиною одружився…
Мама всміхнулась, а Сніжана хитро примружилась:
— Не знаю, як у Сашка буде з освітою, хоч, як на мене, вийде на добре. Але, бачиться мені, що найкраща дівчина в нього на приміті вже є!
Тітонька багатозначно глипнула на Софійку, яка саме повернулась і цілком невинно зайшла на кухню випити свого чаю з чимось більш замашненьким. Почувши сказане, знітилась і мусила, не ївши, втекти до своєї кімнати.
«Не знаю, як у Сашка буде з освітою»… Невже навіть тітонька сумнівається?.. Невже Ірка права?
— Та жартую я! Жартую! — срібно засміялась услід тітонька.
Цікаво, стосовно чого вона жартує: про хлопцеву освіту, що Сашко до неї не байдужий чи що Софійка найкраща?
«Неук»… «Ростом не вдався»… «Тобі не пара»…
— Картопля ще тепла, йди вечеряй! — повернула на інше мама. — Наїдайся, бо сьогодні нам треба набратися сил!
— А то ж чого? — неохоче повернулась до кухні Софійка.
— Як чого? Підготувати вітальню для Сашкових сестер! Я домовилась із його мамою: завтра після уроків їх приведуть до нас!
— І такий самостійний Сашко не перечив? — лукавенько запитала Сніжана.
— Ні, поступився! — мирно відказала мама.
— Геть і можна здогадатись, чому! — не вгавала тітонька. — Тепер, звісно, йому буде ближче до… Ну, добре, добре, мовчу, а то наша Софійка так і не повечеряє!
…Після вечері, після виснажливих звільнень поличок і прибирання, нарешті після виконання домашніх завдань, про якість яких промовчимо, Софійка через силу доплелась до омріяного ліжка. «А й справді. Міг би, замість копання канав, своїм ай-к’ю зайнятись… А замість тратитись на той будиночок-руїну, хоч одягтися пристойніше!..» — обдумувала Ірчині закиди.
— Ночуй у шафі!
Що за дошкульні жарти супроти ночі? Софійка рішуче відгорнула покривало на своїй затишній канапі.
— Ночуй у шафі!
В кімнаті, звичайно, нікого стороннього. Це мариться від перевтоми.
Підбила подушку, скинула волохаті, з заячими вушками капці. Уже приготувалась пірнути під хрустку накрохмалену ковдру, як…
— Ночуй у шафі!
Стягнула ковдру, взяла під пахву подушку й полізла, куди наказано…
15. Другий сон від шафи
— Ось, напийся з моєї улюбленої чашки! — сива бабуся простягала срібну тацю, на якій красувалась тендітна цукерничка й витончена чашка на блюдці. Бабуся в темній оксамитовій панського крою сукні, сухеньке зморшкувате обличчя, обрамлене сивими кучерями. Посуд же всуціль розписаний дрібним квітково-трав’яним орнаментом. На бережках — узорчаста позолота.
Частуйся: се чорний оксамитовий чай, привезений моїм чоловіком із заграниці, з самісінького Цейлону! А в цукорничці — найліпша мармеляда з тутешнього заводу, нігде більш такої не знайдеш.
Бабусина мова також незвична, але ж це сон, а вона звідкись із минулого, тож не диво.
— Ти пригощайся, а я тобі щось розкажу.
Проте коли Софійка несміливо торкнулась вустами гарячого напою, замість духмяного чорного чаю в чашці виявилась напівпрозора водичка з запахом наче вишневого листя. А в цукерничці замість мармеладу — о жах! — прицвілий шматочок сухарика!
— Ой, перепрошую! — бабуся помітила Софійчин переляк і сама по-дівочому засоромилась. — Усе ніяк не привикну, що вже багато років замість цейлонського чаю мені доводиться пити запарене вишневе гіллє й цвітки сушеного жасмину. З куща в кінці стежки. А цукор та мармеляду ниньки бачу тільки у снах: завод іще в революцію знищений, і міні давно уже й сухарик — велике розкошуваннє.
Софійка з чемності відсьорбнула напою. А от цвілого сухаря не примусила б її з’їсти ні найбільша чемність, ні навіть найстрогіша дієта!
Бабця скрушно похитала ореолом сивини й посокотіла далі:
— Атож, ваше життє нині дуже відріжняється! Хоть нині тобі теж не завсігди з медом… Ти попала в плутанину, з якої дуже трудно вирахувати входи й виходи. Чи забавляєтесь ви ниньки у таку гру: плутанка зоветься? Се коли всі озьмуться за руки, а потім, їх не роздіймаючи, пролазять попід ті руки, викручуються, вивертаються… Ми з сільськими дівчатами і в нашому панському саду, і на вигоні в таке грали. Бувало, зберемося перед вечером, то родителі заледве додому нас із улиці поззивають… У мене такі родителі були, царство їм небесне, що нігде таких других не знайти, щоб так одинаково і за своїх, і за мужицьких дітей клопотали, щоб так поважливо ставились до простої людности. Причім у самісінькому нутрі, а не так, на показ!.. Ах, вибач, се я вдарилась у філософію, міні варт би скоріше, бо весняна нічка надто мала! Мій час у твоєму сні закінчується, буду мовити коротко. Так-от про плутанину. Знай же, що повороту назад нема. Є тілько дорога, яка виведе на світло. Нехай Пустельник весь час рухається вправо, ти ж — тримайся все лівого та лівого. І не збочуйте, чуєш?
Софійка ловила кожне слово. Ну ж, кажіть, що далі робити, що?
— Спершу шукай за подібністю. Я не з тих українців, що гнулися перед кождим паном і приймали його нападки як даність. Не з тих авантуристів, которі повмудрялись попросовуватись у імперські прихвостні, поставати графами Розумовськими чи Безбородьками, а тоді заради просування по службі направду власними руками душили Україну. Хоч і за указанням ізгори, а все ж… Не з сих також, що не тямили заробити собі жодного статку, а вміли тільки плакати й нарікати на долю. Предки мої та мого мужа були знатними й одважними козаками. Ах, даруй, знов я зі своїми згадками, коли сей твій сон мусить скоро скінчитись! Словом, ті козаки потрапили в кріпацьке ярмо за такої ж напасти, що й козаки Симиренки. Тяжко, але й із умом ширили свою працю, вмудрились викупитись. Нажили статок на тому ж, що й предки Євгена Чикаленка. Зладнали маєтки, окрім Вишнопільських, ще й на взірець качанівських… Правда, і доля їх була така ж…