Ті думки розсіяли рештки дрімоти, кликали до негайної дії. Влад заквапився, підняв із землі чугу, зволожену вранішньою росою, затягнув тугіше черес, пришпилив до нього довгий ловецький ніж у шкіряних піхвах. Взявши до рук бартку, довге топорище якої слугувало і за подорожню палицю, рушив у путь.
Під саме небо, наче закам’янілі велети, здіймалися — столітні буки, лискучі і гладенькі стовбури яких порізьбив зеленавий наріст. Сонячні промені ледь пробивалися згори до її підніжжя, а довкола нього буйно розрісся навсібіч молодий підлісок. Дзвеніло, вирувало все довкола від пташиного щебету. Росяниста зелень переливалася в сонячному сяйві безліччю відтінків, ніби обсипав хтось усе навкруги дорогоцінними скалками кришталю. Безконечно в’юнилася поміж гірського верхів’я ледь примітна в зеленому шаленстві ожинових заростей стежина. Добре знав ту стежку Влад, як, зрештою, і всі у надтисьменському городищі. Бо ж вела до відомого у довколишній окрузі святилища Перунового, загубленого у глухих лісових вертепах.
Ще в незапам’ятні часи, як повідають старці, облюбував цю місцину всевладний бог. Ніхто не знає, що саме принадило його на те місце, але одного дня метнув він свою огненну стрілу з піднебесся і там, де вп’ялася вона у земну твердь, спалахнуло осяйне непогасне полум’я. Відтоді і йдуть до камінного храму люди з близьких околиць і здалеку, з усіх неоглядних Бескидів, аби умилостивити владаря блискавиць небесних, вимолити удачу у ділах ратних, погибель для ворогів, міць і здоров’я для свого роду.
А ще кажуть: лиш тоді згасне той вогонь священний, коли розгнівається Перун на горян і позбавить своєї прихильності. Оскудіє ця земля на славних воїв, на мужів відважних, заіржавіють мечі і затупляться стріли, прахом розвіються локони давні та й самі гори під копитами коней чужинецьких полчищ. Тож щедрими дарами та пожертвами умилостивлюють шанолюбного і жорстокого бога всі довколишні громади, аби повік не згас той божий пломінь.
В уяві Влада постало похмуре склепіння требища Перунового, широкий, зладнаний з лискучих від часу камінних брил жертовник, посередині якого бурхає жарке синювате полум’я. А зовсім поруч вгрузла в землю хижа верховного служителя Перунового — Віда. Мало хто міг похвалитися, що на власні очі бачив господаря хижі та й самого святилища. Говорили люди, що старець той оберігає велику таємницю пращурів, а тому лише обрані з-поміж горян гідні спілкуватися з тим поважним і великомудрим старцем. Швидше б дістатися туди, й звідти до Тустаня — з годину швидкої ходи.
Так розмірковуючи, збирався подорожній крутизною гірського схилу, порослого густим пралісом. Раз по раз шурхотіли у висхлих ялівцевих зарослях меткі рухливі ящірки, жебоніли без перепочинку тріскотливі цвіркуни, розморено перегукувалося незліченне лісове птаство, передчуваючи наближення полудневої спеки. Сама земля ніби дихала умиротвореністю та спокоєм, мирними видивами благодатного доокілля вколисувала насторогу. Постійну готовність зустріти будь-яку небезпеку і в ту ж мить оберегтися від неї Влад, як і кожен з мужів його громади, виплекав у собі змалечку. І все ж, замислившись, стратив на мить пильність…
Раптовий страшний удар зім’яв Влада та повалив чи землю. Вже падаючи, зумів на якусь частку секунди втримати тіло і, вивернувшись, відкинутись назад. Та саме цей підсвідомий порух і врятував йому життя.
Жаскі жовті ікла величезної рисі не встигли зімкнутися, а лише деронули, мов гострі ножі, правий бік обличчя. Оскал скривавленої пащі шугнув мимо, власна вага не дала змоги звірові втриматися — з клаптями вовняної чуги у пазурах рись перелетіла через Влада. Її величезне жовтаве, мов вигоріла трава, тіло м’яко приземлилося за два кроки від обраної жертви. Кинутий додолу несподіваним ударом, Влад у змиг ока підхопився на ноги, стискуючи в руді вихопленого з піхов ножа.
Болю він не чув. Кров, що бурхнула з рани на щоці, заливала обличчя, цяпотіла на землю, вогнисті кола пливли перед очима.
Розлючений невдачею звір облизнув довгим рожевим язиком пащу, здавалося, оцінював свого супротивника щілинками злих очиць. Розпалений запахом свіжої крові, він бачив перед собою уже не небезпечного ворога, а лише довгоочікувану жертву, яка за всім правом належить йому. Рись ледь пригнулася до землі, хижо ощирилась — і тої ж миті злетіла в повітря.
Хоча вже наготовленим зустрів Влад той кидок, та відчував, що сили покидають його з кожною хвилею. Він не встиг відхилитися і, зметений дужим ударом, знову полетів на землю. Хруснула під міцними іклами рука, якою зумів-таки прикрити обличчя. Важка безжальна маса вчавила його у вогку випрілу листву, гострі кігті рвонули тіло. І коли вже не було нічого, крім жаху і нестерпного болю, Влад якимось надлюдським зусиллям таки вивернув руку з-під важенного тіла звіра. В останнім зусиллі вгородив по саме руків’я ловецького ножа у черево нападника. Він не відчув уже, як ослабли ікла, що хапливо добиралися до живого тіла, як обважніла і зсунулася з нього важка туша, лише дикий вереск велетенської лісової кішки, що перейшов у передсмертний хрип, сколихнув на якусь невимовно маленьку частку миті затьмарену свідомість…