Щойно змертвілі від страху перед неминучою відплатою люди змінилися на очах. Де й поділася безнадія: вісті, принесені Осташком, відкинули геть у небуття готовність колінно вимолювати прощення у своїх співгромадян.
Коли зібралися вже було ступити у темніючу вирву підземного лазу, тивун ще раз оглянув тісний схоронок, високо догори піднісши смолоскип. І враз аж зайшовся реготом, аж хилився від нестримного гиготіння.
— Отця… Отця духовного забули… Га-го-го, — аж похлинався сміхом, тикаючи рукою у куток, де звивався, нажахано поскімлюючи, отець Іов. Відтак урвав регіт, кивнув Гаданові: — Розв’яжи його. Зашкодити нам не зможе, а залишати — не по-християнськи… Все ж не хто інший, а він наставив нас на правдиву дорогу.
Аж в’юнився від безсилої люті монах. Та притлумив її у собі, лиш постогнував, піднятий на рівні ноги. Мовчав. Розв’язали — і то благо. Все ж не залишили на поталу тим язичницьким ідолам. Мовчав, бо від пастви своєї міг віднині всього сподіватися.
— Ну, ходімо, і нехай помагає нам господь, — став колишній тивун біля отвору лазу, пропускаючи вперед спільників. Лиш Гадана притримав — волів завжди мати при собі надійного і вірного охоронця.
— А ти чого чекаєш? — гарикнув на Осташка, який припізнився, ніби не зважувався і собі ступити за іншими.
— Не піду з вами, — промовив спокійно, аж сам вражений власною зухвалістю. — Не піду, — проказав уже твердіше.
— Що-о-о?! — протягнув погрозливо Горазд.
— Не можу я… Батька стяли там, на бранному полі. Лехіти стяли…
— Не жартуй, хлопче, не до того зараз, аби умовляти тебе.
— Не піду! — з відчаєм крикнув Осташко і метнувся було до дверей. Та не встиг — втрапив просто у жилаві руки Гадана, який питально лупав очима на свого теперішнього повелителя.
— Шкода мені тебе, отроче. Та, виджу, робити нічого, — криво посміхнувся Горазд. По хвилі додав спроквола, вже звертаючись до свого повірника: — Не можемо тут його лишати. Проговориться комусь про цей хід підземний — і вже з нашого задуму нічого не вийде… Чуєш, Гадане?! Не можемо його тут залишити, — блиснув промовисто на свого охоронця і, повернувшись, ступив у темінь лазу…
Та не зробив і десятка кроків, як загупотіла позаду важка поступ Гадана.
— Ти вже тут? — кинув через плече, — А Осташко як там?
— Не могли ми його там залишити… — байдуже прогудів той, гидливо обтираючи рухи об одіж. — Сам винен.
32
Щойно поминув Ярило-сонце половину свого щоденного шляху у небесній прозорості, як уже наготовлена була кріпость зустріти нові випробування. Влад сам обійшов довжелезну стіну, переконався, що доволі наготовлено сушняку, аби підтримувати вогонь під котлами, у яких уже булькотіла глухо і нетерпляче смола. Скінчив той обхід біля воріт. Полагодили їх надійно: свіжі бервена, намертво схоплені залізними скобами, зрослися у єдине міцне і неподатливе ціле. Був би і зовсім вдоволений, коли б не пекли серце скорбота та біль за полеглими у вранішній битві.
Спокійно і сонячно довкола. Мирно. Щебетом незмовкаючим і голосним виспівом возславляє літню днину незлічимий пташиний хор, схований у святковій смарагдовій гущавині довколишніх лісів, що привільно розкинулися навсібіч від надтисьменської кріпості. Ніби й не кавальцювали світ ще кілька годин тому скрики поранених та вмираючих. Ніби й не чигає довкола величних стін та веж стрімливих страшна небезпека нової навали. І хтозна, може, вже через кілька хвиль знову війне над цим розквітлим і сонячним краєм своїми чорними крилами всевладна Морана.
Та то буде потім.
А поки що повні сил і сподіванок на майбутнє перемовляються жартівливо з легінками молоді воїни у хвацько заломлених крисанях та накинутих наопашки узорно розшитих кептарях; з радісним вереском ганяють поміж хиж діти та підлітки, яким нема діла до клопотів дорослих. І десь там, у гостинній світлиці полеглого в бою коваля Добромисла, тулить до набухлих молоком грудей новонародженого сина жона його, Млада. Перед її материнськими турботами зовсім дріб’язковими стають усі остороги та гризоти цілого світу. Бо ж не сина-первістка плекає, а майбутнє краю надтисьменського, всієї руської землі. Бо без материнства все втрачає глузд — і мужність десятків полеглих у вранішній битві горян, і приготування до майбутньої оборони, і саме життя.