— Коней у нас тільки троє, — протягнув спроквола колишній тивун, міряючи важким поглядом своїх спільників. Задоволення проглядало у тому погляді, бо жоден не зважився заявити свої права поперед нього, а отже, таки його, Горазда, визнали своїм верховодою. — Ви рятуйтеся пішки, — презирливий усміх торкнув кутики його уст. — Ми ж з Гаданом поспішимо вперед. А хочете — чекайте тут, скоро приведемо лехітів.
Вже сидячи в сідлі, хвацько підкрутив вус, ніби хотів показати свою впевненість чи підбадьорити соратників. Та нараз спинився, щось згадавши.
— А третім з нами поїде наш духовний отець — мусимо шанувати старість. Та й хто ліпше уміє полагоджувати ті справи, що чекають на нас попереду. Сідай-сідай! — прикрикнув на монаха, який не дуже-то спішив у дорогу, позиркуючи скрушно на безпечне підземне пристанище. — І пам’ятай моє добре серце, — посміхався злорадно Горазд, споглядаючи жалюгідні потуги древнього старця видертися на спину норовистому дволітку.
Пришпорили коней верхівці і почали обережно пробиватися кам’янистим руслом потоку. Відтак сховала їх непроникна стіна буяючої зелені.
Ще якийсь час кілька полишених на самих себе втікачів безмовно видивлялися услід своїм верховодам. А потім так само мовчки поховалися у підземному пристанищі, мов кроти, що бояться денного світла.
Смеркалося. Поминувши широким півколом ворожу їм кріпость, трійця вершників виткнулася з лісових хащів на світлішу місцину побіля Купецького шляху.
— Тут перепочинемо, заки над’їдуть передні дозори, — подав голос Гаразд. — Спішити нам нікуди…
Та чекати довго не довелося. Щойно розділили ошмат бринзи, прихопленої десь запасливим Гаданом, як зачули цокіт кінських копит та тихе перемовляння. З десяток вершників поволі їхали дорогою, з осторогою оглядаючи довколишні лісові зарослі.
Ту ж мить Горазд з Гаданом та монахом один поперед одного, радісно галайкаючи, вислизнули назустріч дозорцям лехітської підмоги.
— Вітаємо на цій землі християнських воїнів славного князя Мешка! — схилився у глибокому поклоні отець Іов, а за ним і двоє інших втікачів з надтисьменської твердині.
Під’їхавши до трьох схилених постатей, дозорці мовчали, здивовано перезираючись поміж собою. Заквапився Іов, згоряв від бажання швидше розбити стіну їхньої недовіри.
— Вийшли до вас назустріч, аби остерегти і допомогти, — світилося зичливістю обличчя монаха. — Вдалося розбити підступним язичникам військо славного воєводи Гнєза, — скрушно похитував сивою головою Іов. — Але ще нічого не втрачено. Ми готові хоч і цієї ночі вказати доблесним лехітським лицарям надійну дорогу до перемоги!
— Ми проведемо вас у кріпость потаємним ходом, — безцеремонно відштовхнувши монаха, ступив уперед Горазд. — Тільки запам’ятайте — Гораздом мене звати, був тивуном у посадника надтисьменської кріпості. Ого, я тут усе знаю, як своїх п’ять пальців! І воєводі вашому, Гнєзу, теж я допомагав, вічна йому пам’ять… Тивун Горазд, запам’ятайте! — цокотів шанобливо та радісно, аж похлинався словами. — Ще нині віддам вам до рук кріпость. Я один можу провести тією дорогою, — при тій мові відхилився з поклону колишній тивун, гордо вип’яв тлусте черево. Звів упевнений погляд на вершників, які, певно, не тямляться з радості, що зустріли таких надійних помічників, і… остовпів. Прикипів до місця, негоден видавити більше й звуку.
Люто зблиснула криця мечів, і ту ж мить вляглися у сиву куряву гостинця троє зрадників, скропивши своєю іржавою кров’ю копита коней.
Вже хилилося до заходу сонце — наче розіклав хтось у піднебессі велике червонясте багаття. Влад вислизнув із сутіні підвалу та прикрив долонею очі, що їх осліпило враз яскраве проміння. Постояв хвильку, призвичаюючись до світла. Аж тоді обернувся знову до темного провалу дверей, із якого один за одним вихоплювалися воїни. Мимоволі прикипів очима до тендітної постаті, що з’явилася в отворі. Горислава! Звідки взялася, як опинилася поміж надтисьменців, що визвалися відшукати той клятий потаємний лаз? Хотів було гримнути — не жіноча то справа бартку в руках тримати, але враз спинився. Обпікся поглядом об її тужливі очі, і щемно захвилювалося в грудях. Даремно відганяв від себе згадку-блискавку про ту останню зустріч, даремно відводив погляд і тамував збуджену радість — зрозумів, що впоїла його дівчина зіллям чаклунським і не стачить ні сил, ані бажання стерти спомини про ту п’янку далеку ніч…