— Тобі, Владе, пора б уже до кріпосних стін, — навернув до тями голос Борича. — У такий непевний час, коли ворог зовсім близько, посадник мусить бути з військом. А останнє підземелля ми й самі оглянемо. Даремна то справа, бо навряд чи знайдемо той лаз. Темниці ж там, а в одній із них лехітів полонених напхом. Скільки живу, а ще не чув, аби хтось у порубах лаз потайний зладнав. То вже таки найменш підхоже місце.
Хочу своїми очима все обдивитися, — сухо заперечив Влад. Не міг приховати невдоволення від невдачі. — Хлопці нехай до стін прямують, вони там потрібніші. А тут ми з тобою і самі впораємося.
Тим часом воїни перемовлялися стиха та, розморені спекою, ліниво обтріпували один одного від пилюки та павутиння.
Вже три підземелля оглянули, не обминувши жодної тріски, жодної щілини у кам’яних мурах. І все намарно. Навіть натяку на якийсь потаємний схоронок.
Не чекаючи, доки Борич передасть те повеління воїнам, сам заходився коло залізних гаків, аби звільнити двері від міцного засуву. Впоравшись із тією справою, зиркнув на Борича, що знову стояв поруч.
— Ходімо! — прочинив двері й ступив було досередини, та враз стрепенувся від неголосного оклику.
— І я з вами, — дивилася благально Горислава. — Хочу й собі глянути, які там клітки для людей налаштовані.
— Мало там цікавого для жінки, — сухо обізвався Влад.
— А чому і не взяти з собою таку красуню? — Борич лукаво підморгнув дівчині. — Кажуть, від жіночого ока ніщо не сховається. То як, Владе?
Влад нерішуче потупцював на місці, кивнув головою:
— Гаразд. Ходімо втрьох, — видушив ті слова та, пірнувши у чорну пащеку отвору, попрямував у глиб підземелля, освітлюючи смолоскипом дорогу.
Але недовго ховався там, бо одразу ж озвався стривожено до своїх товаришів:
— Гей, Боричу! Двері тут невеличкі. А зачинені… начеб ізсередини.
— Зачинені, кажеш? — кинувся на ту звістку Борич.
— Стій! — спинив його на півдорозі окрик посадника. — Мечем тут нічого не вдіємо. Там, біля виходу, бартка валяється — давай її сюди.
Невеликими та міцними були ті дверцята. Вовтузилися біля них, аж доки не вирубали кусень дошки та не витягнули із петлі залізний засув, що й надавав тій перешкоді неподатливості.
Влад жестом зупинив своїх супутників, прочинивши трохи двері, вище підняв смолоскипа. Хоча не зовсім розвіяв густу сутінь той непевний вогник, однак світла було досить, аби переконатися, що ніхто не зачаївся у темені тісної кімнатини. Обережно, стискаючи в десницях оголені мечі, ступили досередини і майже водночас завмерли, зауваживши у кутку темну пляму.
— Лежить хтось… — озвалася першою Горислава. Влад підніс до тієї тіні тріскотливий язичок вогню й опустився на коліна.
— Мертвий він, — перекинув тіло на спину. — Молодий ще зовсім.
— Це перекинчики, певно, його вбили. Хто б іще на таке зважився, — гарячково зашепотіла Горислава.
— Вони. Мислю, й самі десь неподалік носи ховають.
— Чого б то на нас чекали? — заперечив побратимові Борич. Підніс догори смолоскипа та обвів повільним поглядом вузьку комірчину. Стіни як стіни. Міцні. А більш нічого. От тільки ще ота камінна лава. Лава?.. Він поквапно ступив уперед. Таки так, порохняви на ній нема — усе зметено. І перекошена чомусь. Нагнувшись, приглядався довго, прискіпливо.
— Знайшов! — озвався раптом. — Ось він, лаз потаємного ходу, — торжествуюче вказав на лаву.
Хутко вхопився за край плити, ніби боявся, що хтось йому завадить. Натужним ривком перекинув важкий камінь і видихнув вдоволено.
Чорний отвір постав перед очима надтисьменців.
— Треба б за хлопцями послати. Хтозна, може, там перекинчики переховуються… — подала голос дівчина.
— Перш за все мусимо знати, куди веде той хід, — розважливо проказав Борис. — Може, він нам знадобиться — ворог же за стінами… Ми — туди, Гориславо, а ти збігай і поклич кількох моїх корчинців. Про всяк випадок… — Перевів погляд на побратима. — Залишимо їх тут на варті. Бо під час бою можуть повернутися ті перевертні, та ще й не самі, а з лехітською підмогою.
— Так-так, слава Перунові, що навернув нам таку удачу… А біди б нам не минути, якби не знайшов ти цього лазу… Іди, Гориславо, а ми тим часом спустимося вниз, — вже рішуче проказав Влад та, зачекавши, поки дівчина зникне в отворі навстіж відчинених дверей, ступив на кам’яну плиту і пірнув у чорне провалля. За ним подався й Борич.