Выбрать главу

До болю стис повіки молодий верховода надтисьменців, прагнучи відігнати з-перед очей дивну ману. Та відкрив очі і впевнився, що йому не примарилося: на знамені раз по раз зблискував золотом знак володаря землі руської Володимира Святославича, такий самий, як і той, що вибитий був на посадницькій гривні, яку передав йому помираючий боярин Миловид.

— Опустіть луки! — ще непевно якось видавив із себе.

І навряд чи почули б воїни те повеління, коли б не повторив його уже в повен голос Борич:

— Не ворог то! Поміч!.. Із Києва!

Завирувало все радісним шаленством. Так ріка, пинена міцною загорожею, поволі набирає силу, могутнім порухом розбиває гамуючі її окови і стрімко, бурхливо рине крізь звільнене пересохле русло, розбризкуючи навсібіч торжество своєї перемоги.

І знову здригнувся вечір від гуку трембіт. Та тепер не було вже у тих звуках ні скорботи, ні перестороги. Радісну вість гули трембіти, виспівували-перемовлялися про те, що скінчилися страждання та горе, що вистояв і не скорився чужинським зайдам цей край гордих і мужніх людей. І ніколи не здолати напасникам його стійкості, бо не сам-один стоїть на перехрестях незмірного і жорстокого світу, а спирається на могуть усієї землі русичів. Чернігів, і Київ, і далекий Новгород, сотні інших городищ та весей живлять цілющими соками цю порубіжну землю, яка стала непоборною кріпостю на західних окраїнах Русі.

Влад не міг одірвати недовірливого погляду від приступаючих вже під самі стіни вершників. Та ні! Останні сумніви осипалися, ніби зжовкле листя від ранкового приморозку. Вже дзвеніли внизу вітально вигуки та сміх. А потім, спинене чиєюсь владною волею, військо в кілька сотень воїнів ударило мечами об гостроконечні черлені щити, віддаючи військові почесті непереможній гірській твердині. Загуло, зарокотало могутньо і величально відлуння тих одностайних ударів — мабуть, з такою силою кришить небозвід перша весняна громовиця, віщуючи прихід пори оновлення.

Вдивлявся молодий посадник у довгі ряди княжих воїнів, і гордістю повнилися груди. Вдивлявся — і зі здивуванням відчував, як туманить світ непрохана і непідвладна йому сльоза. Схилив голову, аби непомітно стерти з очей той знак недостойної мужа слабкості, і аж тепер зачув позад себе голосний дитячий плач.

— Ти, Младо?..

Не відповіла нічого, лиш обпалила зблиском голубих до прозорості очей, прихилилася до нього щасливо.

У тій хвилі раптово стихли могутні удари криці. Військо схитнулося і рушило з місця.

— Дивися і ти, синку, — Влад обережно взяв на руки немовля, що скривджено морщило маленьке личко, поволі звів догори той дорогоцінний згорток. — Минуть роки, і тобі, сину, надійде час взяти до рук зброю, аби боронити рідну землю та виборювати славу їй. Тож Бориславом і нарекаю тебе нині…

Вже витикалися із темніючих улоговин м’які тумани, зацікавлено спиналися навшпиньки, аби хоч краєм ока глипнути, що там діється знову на цім багатобарвнім світі. Стихав на стінах гамір. Здавалося, все довкола завмерло, вчароване голосним і торжествуючим дитячим скриком, що легко, вільно і безбоязно злинав угору, турботливо виколисуваний стрімкими і величавими верхами. Сонце раптово виборсалося із обіймів червонястих призахідних хмар, бризнуло яскрінню і вознесло врівень із далекими горами синю тінь мовби з каменю висіченого велета із немовлям на витягнутих догори руках.

«В лето 6489. Иде Володимер к ляхом и зая грады их, Перемишль, Червен и ины грады, иже суть и до сего дне под Русью». «Повесть временных лет»