— Тьху ти! — врешті плюнув він і обернувся, шукаючи своїх.
Найближчий шлях до них лежав уздовж барикад, тож Андрій вирішив не гаяти часу на обходи. Він піднявся на перший ряд мішків зі снігом, з яких, власне, і було складено барикаду у січні, й тут раптом мішки під ногами вибухнули, немовби спрацювала протитанкова міна. Ну, якщо не протитанкова, то принаймні фугас, тому що звук від вибуху буквально кийком ударив по вухах, а спалах засліпив очі, наче у навчальному фільмі про ядерні вибухи. Проте якимось дивом Андрій залишився на ногах, тільки схопився за голову, скоцюрбився, скулився та присів, перетворюючись на подобу людського ембріону — саме так наше тіло реагує на біль і шок. Світ зупинився, залишився лише дзвін у голові та яскраві спалахи перед заплющеними очима. Скільки часу провів у такому стані, Андрій не зрозумів, а очуняв від того, що хтось, підхопивши під пахви, тягнув його назад.
— Дабл холера! — крізь дзвін у голові почувся знайомий Семенів голос.
Андрій розплющив очі і справді побачив над собою обличчя товариша.
— Що це було? — запитав він несподівано голосно, як роблять усі, хто недочуває.
Семен припинив тягти його і випростався:
— Світлошумова граната. Йти зможеш? — він уважно придивився до Андрієвих ніг.
— Спробую, — той незграбно підвівся, захитався і сперся на плече товариша.
— Еге, твоє щастя, що вони до неї цвяхів не примотали. Добрі люди. Був би ти зараз як ситечко.
І справді, була у ментів така мила звичка — вдосконалювати свої спецзасоби, щоб зачепити якомога більше протестувальників.
— Оце так бахнуло! — помотав головою Андрій.
— Нічого, — заспокоїв Семен. — Ходімо в тил, посидиш, оклигаєш.
І, підставивши плече та обхопивши рукою за поперек, він потрошку довів Андрія до Поштамту, де було відносно тихо, а крім того на ґанку під колонами можна було присісти, нікому не заважаючи. Семен допоміг товаришеві вмоститися біля стіни і навіть влаштував сяке-таке сидіння з картонних коробок, які знайшлися поруч. Андрій відкинувся назад і притулився головою до холодної стіни.
— Чого тебе туди понесло? — Семен критично оглянув контуженого і поправив йому каптур комбінезона.
— Та розумієш, шапка така, як на моїй Руті, — Андрій заплющив очі. Перед очима знову спалахнули сліпучі плями, вочевидь сітківка була добряче вражена. — Схожа шапка. Я думав, вона.
— А-а! — кивнув Семен.
Андрій ковтнув сухим горлом.
— Коли я у дев’яносто першому Литву захищав від литовців...
— Як це?
— А так. В армії служив, коли у них раптом незалежність. Ну, нас і кинули.
Семен гмикнув:
— Тобто це в тебе вже не перша революція?
— І не друга, якщо рахувати Помаранчеву.
— Та то ж хіба була революція?
— Не знаю. Вже не знаю. Але тоді, у Литві, розумієш, що мене найбільше вразило? — Андрій знову заплющив очі і спробував відігнати геть сліпучі плями, які плавали перед очима, щоб крізь них роздивитися минуле. — Литовці були кольорові. А ми — сірі. Так само як сьогодні «Беркут» — сірий. А ми — пістряві. Різні.
— Ти диви! — розвів руками Семен. — Гранатою шибануло, а він про кольори! Що то воно, художник!
Андрій розплющив очі:
— В голові дзвенить... Чим вони їх начиняють?
— Корисними вітамінами, — реготнув Семен. — Старий, ти посидь. Відпочинь трохи. Хлопці кажуть, що за пів годинки це минає. Або за годинку.
— А де Рута? — Андрій схопив його за лікоть, немовби вимагав відповіді.
Семен м’яко випручався.
— Старий, ти не нервуйся. Знайдеться. Менти, хоч і падли, але дівчат все-таки жаліють... Поки... — він раптом зметикував щось і запитав. — Водички поп’єш? Водички?
— Водички? — Андрій поворушив сухими губами. — Давай.
— Зараз. Почекай, — Семен підхопився і побіг у темряву, шукаючи найближчу кухню.
Андрій залишився один. Тут, під порталом Поштамту, завжди було людно — і в мирний час, коли біля колон призначали зустрічі та ховалися від негоди, і під час Помаранчевого Майдану, написи від якого і досі зберігалися під склом на стіні. Але це колись, а зараз тут було геть порожньо — явище незвичне і дивне для будь-якого киянина. Всі, хто міг боронитися, підтяглися до передової, а хто не міг — ті сиділи вдома або ж у медпунктах. За якихось сто метрів попереду нуртувало життя, люди купчилися попід сценою, слухаючи заклики та гасла, інші стояли на барикаді, тримаючи саморобні щити, хтось розливав бензин у пляшки. Величезний екран на стіні Будинку профспілок показував промовців — п’ятий канал вів трансляцію не лише в ефір, але й на сам Майдан. Але відійди буквально за ріг — і ти не здогадаєшся, що у місті революція. Особливо, якщо не чутно звуків, а в голові не дзвенить після вибуху світлошумової гранати.
Від самотності, яка несподівано оточила зусібіч, на Андрія знову накотили спогади і тривога за дочку піднялася нагору, відганяючи все, навіть наслідки контузії.
— Руто, Руточко... — пробурмотів він, видобуваючи з кишені телефон. Потім навів іще підсліпуваті очі на розбитий екран і натиснув іконку виклику.
Телефон відгукнувся довгими гудками. Після третього на тому боці відповів дівочий голос.
— Ало!
— Руто! Руточко! Ти жива? — закричав у трубку Андрій.
Дівочий голос стривожився:
— Це знову ви? Що сталося?
— Ти жива? — Андрій все ще не розумів, з ким розмовляє.
— Жива, — запевнив голос. — А з вами що?
— Та гранатою влучили, — зізнався Андрій.
— Гранатою? — голос забринів подивом.
— Це ще нічого, — запевнив Андрій. — Світло-шумова, кажуть, за годину оклигаю.
— Жах який! — дівчина у телефонній трубці не могла стримати свого обурення. — Вони гранати застосовують? Де ви знаходитеся? Я зараз приїду з оператором.
— З оператором? — Андрій вже зметикував, що це не дочка, а інша дівчина, що відповідала була за її номером. — Ну давай.
— А де ви зараз? — голос став діловим, його власниця явно була налаштована серйозно. — І де кинули гранату?
— На Майдані, біля Профспілок, — пояснив Андрій.
— На Майдані? — не зрозуміла дівчина. — Якому Майдані?
Андрій почувався збитим з пантелику. Хіба зараз існують якісь інші Майдани?
— Майдані Незалежності, — пояснив він і додав. — Якому ж іще?
— Незалежності? — подив дівчини сягнув найвищої ноти. — Якої незалежності?
Від такої наївності Андрій навіть розгубився:
— Звичайної, нашої незалежності. На барикадах. Ти ж сама тут була.
— Де була? — вона теж розгубилася.
— Ну, ти ж казала про барикади. Я ще про дочку в тебе питав.
Однак його слова вочевидь не знаходили розуміння на тому боці.
— Ви у Каунасі, чи що? — перепитала дівчина.
— Якому Каунасі? Я в Києві!
— В Ки-є-ві? — дівочий голос знову забринів здивуванням. — А що у вас відбувається?
— Як це, що?! — Андрій вже починав дратуватися її загальмованістю. — Революція відбувається. Майдан! Барикади! Ти що, не в курсі?
— Ні, — щиро зізналася дівчина. — Я гадала, це тільки в нас.
— Де це, у вас? — на зрозумів Андрій.
— Як це, де? — тепер уже дівчина почала дратуватися. — У Вільнюсі. В Литві.
— А у вас там що? — у свою чергу здивувався Андрій.
— Як це, що? — обурилася дівчина. — Революція! Барикади! Солдати і танки!
Від почутого Андрієві очі полізли на лоба.
— У вас танки?
— У нас танки! — немовби про щось звичне сказала співрозмовниця.
— Офігіти! — Андрій глянув на екран телефона, немовби не довіряючи своїм вухам, але там був номер дочки, а це очевидно була не вона. — А ти точно знаєш про танки?
— Сама бачила, — запевнила дівчина. — Я щойно звідти.
— Тю-у-у! — присвиснув Андрій. — Так це й у вас почалося! Звиздець!
Дівчина на тому боці трохи помовчала і сказала співчутливо:
— А вас гранатою, я бачу, сильно зачепило.
— Та трохи є, — зізнався Андрій. — Слухай, а що ваша влада?