— Не знаю. Збирається іти у підпілля.
— Ого! — Андрій відчув, як від почутого його відпускає і дзвін у голові, і запаморочення, ба навіть очі починають краще фокусувати реальність. — Оце діла! Ну нічого, тримайтеся! Ми зараз тут бігом переможемо і вам допоможемо!
— Та тримаємося, — зітхнула дівчина. — Дякую.
Вона поклала трубку, і Андрій ще раз подивився на телефон, неначе не вірив власним вухам. Це ж треба! І у Вільнюсі почалося! Але якщо там танки, то це Росія, хто ж іще? Значить вона під шумок київського Майдану почала окупацію Литви? Оце так діла!
Поки Андрій витріщався на власний телефон, з темряви виринув Семен із пляшкою води в руках. Він нахилився над товаришем:
— Осьо, ледь знайшов, такий бардак. Пий, — обережно, щоб не розлити, він відкрутив кришку.
Андрій вільною рукою взяв воду і почав жадібно пити, бо горло і губи пересохли ще від вибуху, а зараз новини з Вільнюса зробили їх іще сухішими.
— Слухай, — казав він у перервах між ковтками і знову брався до води, а тоді до слів. — Я тут... випадково... до Вільнюса додзвонився.... Так там теж танки на вулицях.
— Та іди ти! — не повірив Семен.
Андрій нарешті припинив пити і витер губи тильною стороною долоні.
— Реально! — запевнив він. — Я з дівчиною оце говорив, вона сама бачила.
— Та що ти вигадуєш? — Семен недовірливо скривився.
— Яке там вигадуєш! — обурився Андрій. — Каже, уряд іде у підпілля.
Навіть на Майдані, оточеному барикадами, ці слова звучали фантасмагорично.
— У підпілля? — перепитав Семен і зіщулив очі, немовби придивляючись. — А тебе, здається, сильно гранатою тарахнуло.
— Та клянуся! — рвонувся вперед Андрій.
Така гарячність примусила Семена замислитися.
— Не може того бути! — із сумнівом почав він, потім почухав потилицю під шоломом. — Хоча... якщо про танки правда, значить це Росія.
— А я що кажу!
— А якщо Росія, — продовжив міркувати Семен, — значить танки скоро будуть і в нас.
— В нас? — ця проста ідея якось не спадала Андрієві на думку.
— До бабки не ходи, — запевнив Семен. — А що це за дівчина, з якою ти говорив?
Андрій знизав плечима:
— Та не знаю. З Вільнюса. Каже, що була на барикадах.
— Барикадах? — Семен ще раз почухав потилицю — Значить все серйозно... А ти впевнений, що їй можна вірити? Може, це провокація СБУ?
— Та звідки мені знати? — Андрій трохи розгубився.
— Треба перевірити, — вирішив Семен і з властивою йому рішучістю видобув з кишені телефон. — Так, інтернет не бере, тут зараз стільки людей, що мережа не справляється... Подзвонити малому?... А, слухай! — нарешті зметикував він. — Тут же є комп’ютерний намет, там у хлопців інтернет і всі діла. Треба сходити.
Це й справді була гарна ідея. Зібравшись із силами, Андрій підвівся, ще тримаючись за стіну, але вже на твердих ногах. У голові ще трохи крутилося, але це були дрібниці у порівнянні з інформацією, якою він тепер володів. Семен стурбовано глянув:
— Ти куди? Полеж іще. Я сам піду.
— Полежав уже. Досить, — уперто відгукнувся Андрій і зробив крок уперед, перевіряючи, як слухаються ноги. Вони слухалися непогано, і це надихало.
Семен несхвально похитав головою:
— Ну, як знаєш. Ходімо.
І вони потроху почалапали у бік Консерваторії.
— Знаєш, а я зараз раптом пригадав Вільнюс. У дев’яносто першому. Наче я знову біля танка.
— А там і танки були? — Семен помітно здивувався.
Голос Андрія лунав монотонно, неначе з якогось марення:
— Аякже! І танки, і автомати. От тільки гранат не було.
— Ну звісно, прогрес не стоїть на місці.
— Та не стоїть, зараза. Але знаєш, там, у Вільнюсі, дівчину вбили. Руту.
— Теж Руту? — Семен присів навпочіпки, щоб краще чути.
— Ага, — спробував кивнути Андрій, і йому запаморочилося в голові, так що довелося зупинитися.
— Не поспішай, — підхопив його за лікоть Семен, а потім запитав. — То це ти на її честь дочку назвав? — його явно зацікавила ця розповідь.
Андрій знову кивнув, тепер із більшим успіхом, тобто з меншими наслідками.
— У вас щось було?
— Раз поцілувалися. Але не в тому річ, — із кожною наступною фразою Андрій відчував, як повертається здатність сприймати навколишню реальність. — Просто вона була такою відкритою, сміливою. У совку це взагалі був шок, щоб дівчина була такою. Ти ж пам’ятаєш.
— Пам’ятаю, — погодився Семен.
— От її снайпер і зняв. А вона в яскравій шапці — точно як моя Рута. І тепер тут знову стріляють у Руту. В мою Руту, розумієш?
Спогади накотилися на нього, перемішуючись із сучасністю, яка останнім часом теж скидалася на поганий сон.
5
Телефонний апарат без диска. Без кнопок. Немовби вирізаний з цільного шматка чорного мармуру. Наче макет телефону, зроблений людьми далекими від техніки, а чи то скульптура у стилі поп-арт. Хоча ні, поп-арт заборонений у Радянському Союзі, а такі телефони стоять у будь-якій військовій частині, секретному підрозділі або частині охорони. З них неможливо нікуди потелефонувати. Вони працюють лише на прийом дзвінків. Важливих дзвінків. Дзвінків згори. Від вищого керівництва. Дзвінків термінових. Алярмових. Екстрених.
Капітан із пов’язкою «Черговий» підняв трубку чорного бездискового телефону і мало не вдавився печивом, яке секунду тому безтурботно відкусив.
— Бойова тривога! — повторив він, бризкаючи бісквітними крихтами, і підскочив із місця, неначе катапультований власним стільцем.
Наступної миті руки його забігали пультом керування, вмикаючи тумблери, натискаючи кнопки та накручуючи диски. І хоч у пальцях відчувався легкий трем, вони влучали туди, куди треба, розносячи звістку всіма можливими каналами.
— Бойова тривога!
У коридорах та кімнатах казарми запалилися, заблимали з-під дротяних намордників червоні лампочки, зарипіли-задзвеніли сирени, загримів у примусовій трансляції залізний голос:
— Бойова тривога! Бойова тривога!
Й одразу застукали солдатські чоботи, не шкодуючи витертої черговими до блиску давно вже не фарбованої підлоги. І перекриваючи стукіт, загримали різкі голоси старшин:
— Бігом! Ворушись! Урою, падлюка! Давай! Давай!
Заскреготіли двері зброярні, відкриваючи доступ солдатам у шинелях з касками, притороченими до поясів, або вдягнутих поверх ношених овечих шапок з кокардами. Хтось перечепився, хтось зашпортався, комусь старшинський кулак уже надав прискорення. І на подвір’я військової частини з усіх дверей потекли ручаї озброєних, боєготових бійців, шикуючись у статутні прямокутники повзводно та поротно і перетворюючись на єдиний військовий організм, здатний знищити все на своєму шляху.
Втім, існувало одне місце, де під час загального переполоху панували мир і спокій. Це — невеличка комора поруч із Ленінською кімнатою. Там у кутку працював старенький телевізор «Рекорд», а за столом сидів сержант у розстібнутій сорочці та, розклавшись просто поверх недоробленого «Бойового листка» із заголовком «Литва вітає радянських воїнів» малював значно приємніші та вигідніші для полкового художника речі — картинки для дембельських альбомів із бравими солдатами та голими дівками.
Телевізор показував кругле обличчя Президента Радянського Союзу Михайла Горбачова.
— Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних республік і Президент СРСР закликають Верховну Раду Литовської РСР відмінити свої незаконні рішення та відновити на території республіки дію Конституції РСР у повному обсязі, — з характерним акцентом промовляв Президент, але художник не чув його так само, як примудрився не почути сигналів тривоги та стукоту чобіт у коридорах.
Раптом двері комори з тріскотом відчинилися. На порозі виріс взводний, лейтенант Бурмантов.
— Так, я не зрозумів! — закричав він одразу, без віддиху. — Сержант Литвин! Тобі що, окреме запрошення потрібне? Не чуєш тривоги?
Художник відірвався від роботи і обернув голову до дверей. Він не підскочив, як це годилося б зробити звичайному солдату, не став струнко і навіть не сполошився. Тільки руки автоматично заховали недомальованих голих жінок.