— Холостими, — Андріїв земляк, Іван Ридванський, теж, закинувши голову, дивився на фасад.
— Шугонули чухонців, — радісно вишкірився Козлов.
— Чухонці — це Естонія, — виправив Іван.
— А ці як?
— Жемайтійці.
— Один чорт нєрусь!
Ридванський вже набрав у легені повітря, щоб відповісти, але не встиг. Із розбитих дверей почали виводити працівників редакцій. Чоловіків та жінок. Люди були розгублені. Дехто встиг одягнутися, інші несли пальта і шапки в руках, деякі розхристані з помітними слідами боротьби — вони йшли крізь живий коридор радянських солдатів, а в обличчя їм дивилися гармати танків. Хтось хрестився, хтось голосно обурювався, у жінок в очах стояли сльози.
Багатоповерхівка Будинку друку, мабуть, вміщала багато редакцій, тому потік людей не вщухав. І що далі, то частіше замість розгубленості на обличчях читалася лють.
Ті, хто опинився на вулиці, спочатку озиралися на військових, що стояли біля машин, на танки, а потім збиралися у купки на газонах і тротуарах. Дивна реакція як на радянських людей. Тебе вивели з роботи, фактично дали вихідний, то чом би не поїхати просто додому? Але працівники редакцій вперто залишалися на місці. До них потроху почали приєднуватися перехожі. Зупинялися машини, висаджуючи пасажирів, люди бігли від зупинки тролейбуса. Залишалося тільки дивуватися, наскільки швидко працює сарафанне радіо, тому що за півгодини перед будинком зібралася юрба з кількох сотень людей. Хтось приніс жовто-зелено-червоне полотно, і його одразу розгорнули під вигуки «Lie-tu-va!»
— Ти диви, фашистський прапор! — здивувався Козлов.
— Не фашистський, а литовський, — знову виправив його єфрейтор Ридванський.
— Литовський червоний. А це — фашистський, — уперто повторив Козлов.
Тим часом на проїжджій частині різко загальмували старенькі «Жигулі», і з дверей вискочив сивий чоловік із телекамерою. Слідом поспішав ще один, молодший і в окулярах, а ззаду доганяла дівчина, зовсім молода, в яскравій шапці кольорів того самого прапора — червоно-жовто-зеленій.
— Телебачення, — пронеслося у солдатській лаві.
— Тепер нас по телевізору покажуть, — скептично сказав взводний, але при цьому автоматично обсмикнув свій бушлат і поправив пасок.
Оператор зупинився перед солдатами, ковзнув по них професійно-уважним поглядом, потім показав рукою журналісту. Той став на вказане місце. Дівчина у шапці подала мікрофон.
— Готовий? — запитав журналіст, і після того, як сивий підняв палець на знак згоди, заговорив, звертаючись до камери. — Щойно радянські війська захопили приміщення Республіканського Будинку друку. Персоналу було наказано залишити приміщення, а тих, хто відмовився, виставили силоміць. За мною ви бачите солдат, які охороняють виламані ними ж двері в будинок. Дивіться уважно і запам’ятайте те, що ви бачите.
Камера розвернулася до танків, потім почала знімати машини та солдатів. Під її поглядом Андрій відчув незручність, немовби він один стоїть перед Будинком друку і винен у тому, що відбувається. Судячи з опущених очей, деякі з його товаришів відчували те саме, але більшість із цікавістю дивилася на телекамеру, яку, певно, бачила вперше. Однак не тільки камера привертала увагу солдатів. Іван штовхнув друга під бік:
— Глянь яка. Ота, в шапці.
Андрій із першої хвилини звернув увагу на цю дівчину. Судячи з усього, вона виконувала роль помічниці, посада не аж яка, але трималася впевнено, на обличчі її не було й тіні остраху, навпаки — очі блищали завзяттям і викликом тоді, коли навіть у журналіста голос тремтів. Попри свій молодий вік дівчина, певно, вже мала великий досвід.
Тим часом оператор зробив декілька кроків уперед і, майже впритул наблизившись до солдатів, почав ближнім планом знімати їхні обличчя. Помічниця трималася у нього за спиною, журналіст залишився позаду.
Хлопці по-різному реагували на увагу з боку преси. Більшість продовжувала дивитися у простір, ніби не помічаючи, їхні емоції видавав лише рум’янець, що з’явився на щоках. Єфрейтор Ридванський відвернув обличчя. Сержант Козлов вишкірився у демонстративній посмішці, яка ніяк не в’язалася з люттю в очах. Коли камера наблизилася до Андрія, той несподівано для себе підняв руку та затулив об’єктив.
— Не знімайте, — тихо промовив він.
Помічниця в яскравій шапці тут-таки вискочила з-поза спини оператора.
— Чому? Вам соромно? — в’їдливо запитала вона.
— Чого це, соромно? — відповів Андрій якомога спокійніше. — Просто я не хочу, щоб мене знімали.
— У вас в Росії, — почала дівчина.
— Я не з Росії. Я з України, — одразу виправив її Андрій.
— З України! — голос дівчини зірвався на високі ноти. — А якби литовські війська отак прийшли до Києва і захопили...
Тут Козлов заіржав, неначе почув свіжий анекдот.
— Литовські війська... Умора!
Дівчина обернулася до нього.
— Так! — у голосі її задзвеніло обурення. — В нас було своє військо. І зараз буде!
— Дівчино, йдіть собі, — якомога спокійніше продовжив Андрій. — Я просто не хочу, щоб мене знімали. Ви не маєте права.
— А ви маєте право захоплювати республіканські установи? Ви маєте право ламати двері та вікна?
Від емоцій вона розчервонілася, очі загорілися справжнім вогнем, і Андрій несамохіть замилувався цією картиною. Темперамент і натиск у поєднанні з ніжністю шкіри та пухкістю губ створювали особливий ефект.
Поки солдати, хто як міг, витримували атаку телебачення, взводний стояв осторонь, роблячи вигляд, що його це не обходить. Сержант Козлов, який уже не міг стримувати внутрішню агресію, різким рухом зірвав з плеча автомат:
— От я ща прикладом в камеру-то вломлю! Будуть тобі і права, і обов’язки, і моральний кодекс цього... як його... будівничого комунізму. Ану, відвали!
Почувши погрозу, сивий оператор зробив крок назад. Він беріг цінну камеру, але помічниця не збиралася відступати. Вона прийняла виклик і зробила крок назустріч сержанту, вигукнувши:
— Ми на своїй землі!
І раптом у вибухову ситуацію втрутився впевнений начальницький голос:
— Що тут у нас?
Усі мимоволі виструнчилися. До ґанку підходив капітан Ковязін, замполіт частини, шеф та покровитель художника, сержанта Литвина. Досвідчений офіцер швидко оцінив ситуацію.
— Дівчино, ідіть звідси! — сказав він показово миролюбно. — Солдати перебувають при виконанні службового обов’язку.
Але дівчину це анітрохи не заспокоїло. Її темпераменту вистачало на всіх супротивників.
— Це ми при виконанні службового обов’язку. Ми — журналісти. А ви хто? Що ви робите в Литві?
Всі погляди схрестилися на замполіті, солдати, не відриваючись, спостерігали за новою сутичкою. Капітан Ковязін відчув це, і на його обличчі заграла зверхня посмішка.
— Ну-ну, — скрушно захитав він головою. — Така гарна дівчина і така темна. Учать вас в університетах, — капітан зробив крок убік і підвищив голос, щоб його почуло якомога більше людей. — Пояснюю дохідливо. Радянські війська беруть під охорону будівлі та майно, які належать Радянській армії, КПРС, та об’єкти союзного підпорядкування. Що не ясно?
Люди під литовським прапором зашуміли. Дівчина обернулася до них, немовби шукаючи підтримки, і здула з очей неслухняну прядку, що вибилася з-під яскравої шапки.
— Литва — незалежна республіка! — голосно, як на мітингу, крикнула вона.
— Мамі своїй розкажи, — вигукнув у відповідь Козлов.
Замполіт примирливо підняв долоні:
— Давайте не будемо розводити диспутів. У солдатів нерви не залізні. Крім того, у них зброя.
Ці слова подіяли на дівчину, як запал на гранату. Вона одразу стала перед замполітом:
— І що? Стріляти будете! Стріляйте!
— Ач яка! — прошепотів Ридванський просто у вухо Андрієві, але той і сам не зводив з дівчини захоплених очей.
Утім, сержант Козлов теж не хотів залишатися на других ролях, тому демонстративно плюнув під ноги:
— Та що в тебе стріляти-то. Патрони, мля, дорожчі.
Дівчина миттєво розвернулася до нього, ніби каратист, що б’ється одночасно з кількома суперниками. Вона й собі зміряла сержанта презирливим поглядом: