— Ви тільки з жінками воювати вмієте. Щось в Афганістані не дуже вийшло.
При згадці про Афган, цю ганебну поразку могутньої Радянської армії, обличчями бійців пробігла тінь обурення. А Козлова вона просто вибила з рівноваги, так що у порушення всіх інструкцій сержант вискочив із лави і штовхнув дівчину двома руками.
— Чо ти сказала?
Від цього поштовху худенька дівоча фігурка заточилася та впала просто під ноги солдатів. Демонстранти обурено загорлали:
— Знімайте! Знімайте, як «героїчні» солдати б’ють жінок! Хай усі побачать!
І тоді несподівано для себе Андрій теж зробив крок уперед, стаючи між Козловим та дівчиною. Потім мовчки подав їй руку. Відтертий на другий план Козлов одразу втратив більшу частину запалу.
— Та кому вона треба-то! Тьху і розтерти!
Досвідчений замполіт відчув, що ситуація обертається не на його користь, тому одразу ввімкнув командний голос:
— Усе! Всім мовчати! Я забороняю вступати в розмови з цивільними. Ви на посту, а не на мітингу!
І це подіяло. Солдати, почувши звичні слова команди, рефлекторно підтягнулися та вирівняли лаву. Лише Андрій залишався на місці, дивлячись на дівчину. Та у свою чергу зміряла хлопця поглядом і після деяких вагань прийняла-таки його допомогу. Рука Андрія майже не відчула ваги дівочого тіла, настільки воно виявилося тендітним.
— А ти смілива, — сказав Андрій. — Як звати?
— Рута, — з викликом відповіла вона. — А що?
— Червону руту не шукай вечорами...
Але наступної миті поруч опинився замполіт.
— Дівчино, ідіть звідси. Не провокуйте. Сержант Литвин! Стань на місце! Джентльмен...
— Єсть! — автоматично козирнув Андрій.
— А хіба ви мене боїтеся? — попри падіння виявилося, що дівчина не втратила бойового запалу. — Друзі! Вони нас бояться! — гукнула вона демонстрантам.
У натовпі зааплодували та загукали. Замполіт безнадійно махнув рукою та відійшов, удаючи, що перемога залишилася на його боці. А дівчина знову обернулася до солдатів.
— Ну що? Нема чого сказати? Нема? Тому й мовчите!
Хлопці відводили очі. Хтось матюкався крізь зуби. І лише двоє з усієї лави дивилися на дівчину, не опускаючи голови. Сержант Козлов — із викликом та неприхованою люттю, та сержант Литвин — уважно і з цікавістю, немовби художник, який вивчає свою модель.
6
Сто сьома мотострілецька дивізія базується у Вільнюсі та Укмерґе, містечку за сімдесят кілометрів на північ. Служити у ній — щастя для будь-якого радянського воїна. Адже Литва — це тобі не Сибір з її морозами, а Вільнюс — місто хоч і не велике, як порівняти, наприклад, із Києвом, але все-таки столичне. Люди тут переважно інтелігентні, як мінімум, виховані, а дівчата по-особливому гарні, з легким імпортним шармом, який відчувається у всьому — від особливого, світло-русявого волосся до своєрідної, наче навмисне затягнутої вимови голосних. Недарма в радянських фільмах литовці завжди грали іноземців.
Але якщо хтось подумав, що солдатові у Литві тільки й роботи — дивитися на дівчат, то він дуже помиляється. Адже мотострілецька дивізія — це велетенський механізм, призначений для знищення техніки та живої сили супротивника. Тринадцять тисяч людей — населення невеличкого райцентру, одягнене у форму, озброєне та навчене влучно стріляти. І не лише з автоматів — сто вісімдесят танків Т-72, сто п’ятдесят бронетранспортерів, півсотні БМП, стодвадцятиміліметрові міномети, плавучі танки для розвідки, плюс зенітно-ракетні комплекси, протитанковий артилерійський дивізіон та цілий артилерійський полк, озброєний «Гвоздиками» й «Акаціями» — ні, не квіточками, а самохідними гаубицями, а також системами залпового вогню «Град», здатними одним залпом знищити цілий міський квартал.
І ця дивізія — лише невелика частина могутнього Прибалтійського військового округу, покликаного зупинити будь-якого агресора і не дозволити «натовському» чоботу топтати землю радянських Литви, Латвії та Естонії.
Звісно, таке велетенське господарство вимагає могутньої інфраструктури — батальйонів зв’язку, ремонтних баз, складів, госпіталів, їдалень, транспорту. І Військове містечко Вільнюса — частина цієї інфраструктури. Тут, у казармах іще сторічної давнини, на залізних койках із фанерними тумбочками в узголів’ї мешкають бійці — навідники, водії, командири розрахунків, розвідники, заряджальники, санінструктори, сапери, снайпери і прості стрільці, у будь-яку хвилину готові виступити на захист своєї соціалістичної Батьківщини як від зовнішнього, так і від внутрішнього ворога.
Ну а головним місцем радянської казарми, безперечно, є Ленінська кімната. Це велике приміщення, де може вміститися цілий взвод, заставлене столами та лавами, а частіше просто шкільними партами. Проте від звичайної навчальної кімнати його відрізняє великий бюст Леніна та сила-силенна плакатів на стінах, які закликають солдатів підвищувати рівень бойової та політичної підготовки, переконують у тому, що перемога комунізму невідворотна, нагадують про священний обов’язок радянської людини, запевняють, що Радянська армія стоїть на сторожі миру, ну й таке інше.
Однак за майже два роки, що їх Андрій уже провів на службі, красиві гасла застарівали одне за одним. Комуністична партія припинила бути керівною силою в державі, і з Конституції зникла навіть згадка про неї. Комунізм несподівано втратив ідеологічну монополію, а разом із ним захитався весь великий, могутній Радянський Союз. Братні народи скинули з себе ланцюги ідеології та одразу взялися різати одне одного у Фергані, Баку, Сухумі, Душанбе, Зугдіді та інших так званих гарячих точках. І замість стояти на сторожі миру, армії довелося встрявати у локальні війни по всіх околицях Союзу, застосовуючи як вирішальний аргумент саперні лопатки, а іноді навіть автомати. Та й власне сама армія зазнала болючих ударів — ганебний програш Афганської війни, катастрофа «Комсомольця» — найновішого, унікального атомного підводного човна, який забрав із собою у морські глибини сорок людей та сто кілограмів радіоактивного урану. Ну а крім того — банальна нестача грошей та харчів, яка деморалізувала бойових офіцерів, а солдатів перетворювала на вічно голодне агресивне стадо. Радянські республіки одна за одною оголошували про суверенітет. Ніхто з військових не розумів, що буде завтра, але всі за звичкою тягнули лямку служби — плац, полігон, навчальні аудиторії. І лише бойові стрільби дозволяли відвести душу — адже патронів, снарядів та ракет у країні переможного соціалізму було вироблено на сто років уперед, не те що продуктів харчування.
Звісно, у час, коли Радянським Союзом керує не Генеральний Секретар, а Президент, а з трибуни З’їзду народних депутатів компартію звинувачують у злочинах проти людства, саме існування Ленінської кімнати здається пережитком, але армія — дуже інертний механізм, особливо в питаннях наочної агітації. Хай краще стоїть — може, згодиться. Так само, як зброя чекає на свій час у ящиках на складі, ідеологія лежить у резерві Ленінської кімнати.
І от нарешті цей час настав. Про це не було оголошено офіційно, але кожен розумів — це він! Замполіт Ковязін, поплювавши на свій випрасуваний носовичок, особисто протер гіпсову лисину Леніна і обернувся до слухачів із виглядом переможця. В одну мить у ньому змінилося все — плечі розвернулися, постава виструнчилася, очі заблищали. Тепер він нагадував патрон у патроннику — такий самий довершений, лискучий і готовий стріляти.
Андрій зазвичай пропускав виховальні години, відмовляючись необхідністю малювати «Бойовий листок», але у зв’язку із напруженням політичної ситуації замполіт вважав за необхідне звернутися до кожного солдата, навіть якщо він не читає гасла, а сам їх пише. Тому взвод на заняття зібрали у повному складі.
— Отже, що ми маємо на сьогодні? — запитував капітан Ковязін сам у себе, розвертався на підборах і прямував до протилежної стіни, супроводжуваний уважними поглядами підлабузників із перших парт. — А маємо ми незаконні рішення Верховної Ради Литовської РСР про так званий суверенітет, які загрожують не лише безпеці Радянського Союзу, але й самій Литві. А чому?