Андрій з Іваном вмостилися на задній парті у кутку, щоб менше впадати в очі начальству. Аби не сидіти без діла, Андрій за звичкою малював те, що бачив — потилиці товаришів, а перед ними і самого замполіта.
А той тим часом обвів поглядом аудиторію, яка явно не встигала за польотом політичної думки і зверхньо посміхнувся.
— Насправді все дуже просто. От наприклад, хто з вас має сестру?
Більшість солдатів підняла руки. Іван Ридванський, сховавшись за спинами передніх, скрутив дулю.
— Ти ж маєш сестру, — прошепотів йому Андрій.
— Я не маю бажання гратися в його ігри, — крізь зуби відповів Іван.
Замполіт задоволено оглянув кімнату і підійшов до другої парти, де з піднятою рукою сидів сержант Козлов.
— Ну от, приміром, ти, Козлов. Скільки років твоїй сестрі?
— У мене дві, — посміхнувся той. — Старшій двадцять п’ять.
— А молодшій?
— Молодшій п’ятнадцять.
— Чудово. Саме те, що треба, — задоволено поплескав його по плечу замполіт. — От скажи, Козлов, ти пустив би свою молодшу сестру одну вночі гуляти? Руку можеш опустити.
— Так точно, — автоматично підхопився Козлов.
— Сиди-сиди, — замполіт знову поплескав його. — У нас розмова дружня, так би мовити, по душах. То як, пустив би?
— Хєр там! — вирвалося в Козлова. — Ой, вибачте. Тобто ні за які ковріжки.
— А чому? — на знак того, що розмова й справді «по душах» замполіт вмостився просто на стільницю парти перед солдатами.
— Так у нас шпана-то знаєте яка на Шарташі? На раз-два її оприходують, — він обернувся до всіх, немовби шукаючи підтвердження своїх слів.
У кімнаті піднявся схвальний гомін. Замполіт вбирав його у себе, неначе театральний актор — аплодисменти.
— Отож! — похитав головою він. — Це їм тільки здається, що коли мажешся помадою, то вже доросла і самостійна. Як то кажуть, цицьки ростуть швидше, ніж мозок.
Він хихотнув, і за ним зареготали солдати, як тільки можуть реготати стоялі хлопці при згадці про цицьки. Іван зазирнув у малюнок Андрія і схвально кивнув:
— Схожий. Точно таке дурбецало.
Замполіт був досвідченим промовцем, а тому не став чекати, поки слухачі вихлюпнуть всю емоцію, а одразу наддав:
— А імперіаліст, скажу я вам, тільки й мріє, щоб зламати комусь цел...
Солдати зареготали вже на повний голос.
— Ну, ви зрозуміли, — і собі засміявся замполіт. — Ну, в нього, ясен перець, не той прибор, що у шпани на твоєму Шар... Як його?
Козлов смикнувся, щоб підвестися, але одразу сів, спинений жестом капітана.
— Шарташ, озеро у нас таке в Свердловську.
— У Свердловську. Так ти з Уралу?
— Так точно, — знову рвонувся Козлов.
— Сиди-сиди, — повторив замполіт. — Так от, у імперіаліста, звісно, прибор не той, що у ваших уральських хлопців. Зате в нього ракети. А як він їх вставить по саме не балуйся, то, може, до Свердловська вони й не достануть, а до Москви звідси вісімсот кеме. Імперіалісти ж бачать, що в країні бардак, що цим можна скористатися. І скажіть мені, воно нам треба?
Солдати схвально загомоніли. І тут уже замполіт дав їм час на висловлення емоцій. Іван знову нахилився до Андрія:
— Що він бреше? Теж мені сестру знайшов. Та Союз і Литву, і Україну сам ґвалтує, не дай Бог. Сестра!
Андрій сидів мовчки, не реагуючи ані на лекцію замполіта, ані на Іванові заперечення. Здавалося, його думки літають десь далеко.
— А от скажи мені, Козлов, — замполіт тим часом зробив проходку від стіни до стіни і знову зупинився біля парти, за якою сидів уралець. — Якби твоя сестра не послухалася, а послала тебе подалі і сказала: «Не заважай. Я вже доросла!» Що б ти зробив?
Козлов, певно, уявив собі таку ситуацію, тому раптом почервонів і мовчки показав замполіту стиснутий кулак.
— Ні, — по-батьківськи посміхнувся йому капітан Ковязін. — Дівчат краще не так. Дівчат краще по м’якому місцю.
Солдати знову зареготали. А Іван нахилився до Андрієвого вуха:
— Намалюй краще Козлова. І напиши: сержант усіх Козлов.
Замполіт відчував себе на коні і впевнено диригував аудиторією. Коли відлунали останні смішки, він підняв руку, вимагаючи уваги, і додав голосу сили.
— Отже, який висновок напрошується? — це було запитання для самого себе, погляд капітана прочесав аудиторію, збираючи увагу слухачів, а груди вдихнули повітря. — Висновок такий, що ми з вами повинні бути готовими відновити конституційний лад у Литовській РСР за наказом Головнокомандувача. А хто у нас Головнокомандувач? Єфрейтор Ридванський! — раптом гавкнув замполіт, переводячи погляд у куток.
— Я! — рефлекторно підхопився Іван, грюкнувши партою.
— Головка від... ху... протигаза. Ти там щось із землячком розбалакався, а я до тебе звертаюся. То хто у нас головнокомандувач?
— Президент СРСР Горбачов, — бадьоро доповів Іван.
Замполіт гмикнув:
— Правильно, сідай.
Але єфрейтор залишився на ногах.
— А можна запитати? — сказав він.
— Можна Машку за ляжку і козу на возу. А в армії дозвольте, — завчено пробуркотів капітан. — Запитуй.
Іван зробив вдих, набираючи повітря та сміливості:
— От нас у школі вчили, що Литва, Латвія та Естонія добровільно приєдналися до Радянського Союзу, — почав він.
— Добровільно, і що? — перервав його замполіт.
— Ну а коли добровільно приєдналися, то хіба ж їх не треба добровільно відпустити, якщо роздумали?
Це був очевидний виклик, і солдати принишкли, через плечі озираючись на сміливця.
Замполіт зіщулився:
— У школі вчився. Грамотний. Сідай.
Іван сів, зблідлий від власного нахабства. Андрій смикнув його за рукав:
— Чого ти весь час лізеш?
Але Іван чекав замполітової відповіді, не відводячи від того очей. А капітан Ковязін обсмикнув кітель, символізуючи перехід від розмови «по душах» до офіційного річища.
— Для дуже грамотних пояснюю, — він знову обвів поглядом кімнату, немовби шукаючи тих самих дуже грамотних. — Ви складали присягу. І повинні виконувати свій священний обов’язок із захисту Радянської Батьківщини. Що не ясно? — голос його задзвенів металом, солдати затамували подих. — А купка скажених націоналістів — це ще не вся Литва. І прогресивна молодь, комсомольці зараз об’єднуються у добровольчі дружини, щоб дати відсіч фашистам та їхнім наймитам! Тому всілякі розумники, — він недобре поглянув у бік Ридванського, — повинні нарешті зрозуміти, під чию дудку вони витанцьовують.
Запала тиша, так що стало чутно, як у коридорі стукають підковки чиїхось формених чобіт. Цок-цок, цок-цок. За мить двері відчинилися, і на порозі виріс вістовий.
— Товаришу капітан, вас терміново викликає командир полку! — сурдинним голосом, неначе зі старої платівки, доповів він.
— Добре. Іду, — махнув йому рукою замполіт. — І запам’ятайте! — знову звернувся він до слухачів. — Ваша задача — не думати, а виконувати накази. Єфрейтор Ридванський!
— Я! — підхопився Іван.
— Сьогодні замість вільного часу почитаєш статути, і якщо знайдеш там слово «думати», одразу станеш сержантом. Зрозумів?
— Так точно!
Козлов коротко реготнув. Замполіт знайшов поглядом чергового і подав йому знак.
— Взвод! — одразу зметикував той. Солдати підхопилися, неначе на пружинах. — Струнко!
— На сьогодні розмову закінчено, — підсумував замполіт і пішов до дверей.
— Блін, а звільнення в місто відмінили, — почулося з перших парт.
— Ой, що ж це буде?
— Торба нам, хлопці, — тихо заскиглив хтось іззаду.
— Вільно! Розійтись!
7
Єдине, що дозволяло Андрієві змиритися зі службою — це малювання. Фактично неконтрольований процес — адже начальство малювати не вміє, а тому йому можна довго пояснювати, як складно було зобразити мужнього бійця з автоматом на тлі прапора, а самому швиденько перемалювати його зі старої листівки і отримати кілька годин вільного часу. Та й можливість вийти в місто, щоб купити фарби, дефіцитні, як і все зараз,— це зовсім не те, що звільнення в місто раз на місяць. Сидячи у своїй маленькій комірці, Андрій із жахом згадував учебку, в яку потрапив зі злої волі майора з військкомату — той побачив шарж, що призовник за звичкою малював від нема що робити, впізнав себе, відібрав, розлютився, малюнок порвав, а борзого хлопця направив у спецназ, щоб той набрався розуму та поваги до начальства.