— Добре малюєте, — тоном вчительки сказала вона. — Тільки прикрашаєте дійсність. А художник має говорити правду.
Суворий тон ніяк не міг приховати того факту, що дівчина приємно вражена, а навпаки, підкреслював його. Андрій знову поліз за пазуху.
— Правду? Тоді тримайте правду.
І він видобув іще один портрет.
— Боже, як романтично! — видихнула подруга.
Рута простягнула руку за аркушиком, і Андрій на мить затримав її долоню у своїй.
— Ви... — вона забрала руку й опустила очі. — Ви даремно це.
— Сподіваюся, що ні, — Андрій продовжував дивився на дівчину, і вона помітила це, тому що явно знітилася.
— А ходімо до наших? — прийшла на допомогу подруга. — Ми вас розагітуємо.
— Ви мене вже розагітували, — зізнався Андрій, не зводячи погляду з Рути.
Та врешті струснула головою і, не підводячи очей сказала:
— Ходімо.
Вони пішли вулицею, не ховаючись. Бо ж який патруль буде дивитися на чоловічі ноги, коли поруч ідуть дві пари струнких дівочих? Рута здебільшого мовчала, зате подруга розвернула цілу політінформацію, дарма що Андрій її не дуже слухав.
— Ви з України, правда? А ви знаєте, що колись Литва та Україна були разом? Князі Ольгердас, Гедимінас, вони ж були і вашими правителями. І захищали вас від Москви. А зараз Москва всіх тримає у рабстві, і це ж несправедливо, так?
— Так, — автоматично кивав Андрій.
— А ваш князь Острозький був у нас Великим Гетьманом. То я думаю, що нам треба разом боротися за свободу. Тоді ми проженемо радянських солдатів... Ой, пробачте, я не вас мала на увазі, я про інше...
Андрій тримався біля Рути, але та жодним жестом не виказувала свого ставлення до нього. А подруга час від часу смикала її за рукав:
— Я правильно кажу? — і не дочекавшись відповіді, продовжувала агітацію.
Вони завернули у провулок, який вів до набережної Няріса, і незабаром серед парку побачили вогнище, біля якого зібралося кілька молодих людей. Один із них мав на руці трикольорову пов’язку.
— А серед радянських солдатів є українці, грузини, білоруси, казахи, — подруга Рути ніяк не могла зупинити промову. — Хіба ж ви не хочете, щоб ваші республіки стали вільними?
Вони наблизилися до багаття, так що Андрієві в лице війнуло теплом. Рута зупинилася і показала рукою, немовби рекомендуючи товариство важливому гостю.
— От бачите, в нас немає зброї. Литва — наша Батьківщина, і ми просто хочемо свободи для неї!
Андрій несподівано зробив крок назад, йому не подобалася ця ситуація.
— Радянський Союз незаконно окупував незалежну Литву, і тепер хоче вашими руками зламати волю литовського народу.
Рута обернулася до Андрія.
— Ти куди?
Той гмикнув:
— Та щось воно якось перебір із політикою. І, до того ж, мені треба в частину повертатися.
Голос дівчини одразу став сухим.
— Ну то повертайся.
— А коли я тебе знову побачу? — запитав Андрій.
— Навіщо? — подивилася йому в очі Рута.
— Портрет віддати.
— Так ти ж уже віддав.
— Я ще намалюю.
Він говорив спокійно та впевнено, і це розтопило прохолоду, що віяла з дівочих очей.
— А чому саме мене?
— Не знаю, — він знизав плечима і, зробивши крок уперед, взяв Руту за талію.
Вона не пручалася, але запитала:
— Ти не занадто спритний?
— Мені потрібен стимул для творчості, — сказав він і наблизив свої губи впритул до дівочих.
Вона подалася назустріч, уважно дивлячись хлопцеві в очі. Але не встигли вони торкнутися одне одного, коли раптом від багаття почулися крики. Андрій рефлекторно обернувся і побачив, що з набережної на них набігає півтора десятки хлопців міцної статури. Передні врізалися у литовців і збили одного з ніг. На рукавах нападників виднілися смужки червоної тканини, тому Андрій одразу пригадав слова замполіта про дружинників, які дадуть відсіч буржуазним націоналістам.
— Падли! — горлали дружинники і сипали ударами. Хлопці біля багаття вочевидь не були готові до нападу, тому розгубилися і кинулися врозтіч.
— Що, не подобається? Фашистські морди! — доганяли їх нападники та били у спини.
Двоє почали розкидувати ногами багаття. Збитого на землю хлопця підняли і кудись потягнули. І тут Рута випручалася з Андрієвих обіймів та кинулася вперед.
— Що ви робите? — вона підбігла і штовхнула одного з тих, хто тягнув збитого.
Дружинники зупинилися, вражені несподіваним спротивом. А в Руту неначе вселилися всі литовські чорти. Вона наскочила на другого нападника і почала гамселити його своїми маленькими кулачками. Той розгубився настільки, що відпустив свого бранця, і хлопець одразу скористався цим, щоб утекти. Зате тепер непереливки прийшлося Руті, бо розгубленість дружинників скоро минула. Двоє наскочили на неї ззаду, схопили за комір і за руки.
— Ах ти сучка литовська! Тримайте, щоб не вкусила!
До багаття наблизився ще один із пов’язкою. Судячи з ходи та з того, що тримався осторонь, це був ватажок. Важким поглядом він окинув Руту, яка звивалася у міцних чоловічих руках та кричала:
— Пустіть! Ви не маєте права!
— Давай її в штаб. Там розберемося, — сказав ватажок.
У цю мить Андрій нарешті вийшов зі ступору та зробив кілька кроків уперед. Він не зовсім усвідомлював, що робить, але не робити цього не міг.
— Стояти! — на всю силу легень прогорлав художник.
Від цього крику дружинники зупинилися.
— Що? — з погрозою в голосі перепитав ватажок.
— Хто у вас начальник, ти?
— А тобі яке діло? — плюнув той під ноги, однак у голосі його вже забриніла непевність.
Андрій підійшов до нього і одним рухом розчахнув пальто.
— Сержант Литвин, — сказав він голосом, яким говорять браві солдати у кінофільмах. — Виконую спеціальне завдання командування. Ваше звання?
Ватажок помітно розгубився:
— Секретар райкому комсомолу, — сказав він, неначе вибачаючись за попередню браваду. — Товаришу сержант, ми тут фашистів ганяємо.
— Відставити! — урвав його Андрій. Він уже впіймав кураж. — Своїми діями ви зірвали виконання важливої військової операції!
— Ми... ми не знали, — промимрив ватажок і заозирався, шукаючи підтримки товаришів, але ті мовчали.
Андрій тоном старшини з учебки скомандував:
— Дівку відпустити! Самі кру-гом!
Рука ватажка смикнулася, немовби віддаючи честь, він пробелькотів:
— Єсть, — а потім обернувся до підлеглих та визвірився. — Чули, що сказано? Вперед!
Дружинники відпустили Руту, і вона одразу почала обтрушувати пальто, немовби хотіла скинути сліди їхніх доторків. Тим часом Андрій завершував розгром.
— І щоб далі без самодіяльності! — суворо промовив він. — На все буде команда. Ясно?
— Так точно! — знову козирнув ватажок. — Дозвольте іти?
— Ідіть, — дозволив Андрій.
Швидкістю, з якою вшивалися дружинники, був би задоволений навіть взводний лейтенант Бурмантов. Якби це були його солдати, звісно.
Андрій проводив їх поглядом і підійшов до Рути, що продовжувала обтрушувати з себе чужі доторки.
— Ти як? — взяв він її за лікоть.
Дівчина висмикнулася з його рук і відскочила на крок. В очах її стояли сльози.
— То це спецоперація? — вигукнула дівчина, потім витягла з кишені аркушики з портретами, намальованими Андрієм. — І це? І це? — з кожним запитанням вона кидала в нього своїм портретом.
— Та що ти? — він наблизився до неї, намагаючись заспокоїти.
— Не підходь! — раптом не своїм голосом заверещала Рута і відважила хлопцеві ляпаса, дзвінкого та образливого.
Андрій розгублено зупинився, а дівчина зірвалася з місця й побігла набережною геть.
8
З давніх-давен війна — справа самців. Недарма у всіх без винятку культурах воїни посідають верхні щаблі у суспільстві та державі. Бути воїном — вигідно, бо здобич скрізь чекає на тебе, бути воїном — почесно, бо всі тебе поважають і побоюються, бути воїном — приємно, бо тобі дарують увагу представниці протилежної статі, адже вони знають, що воїн — елітний самець. Утім, так було лише доти, доки воювали люди. Згодом, коли людина перетворилася всього лише на додаток до зброї, ставлення до воїнів змінилося. Їх почали жаліти, дружини солдатів перетворилися на потенційних вдів, а діти на сиріт. Утім, у підсвідомості жінок залишилася тяга до військової форми, до сильних рук, що стискають зброю, та бравого погляду з-під козирка кашкету як ознак елітного представника чоловічої статі.