Однак радянський солдат — особливий різновид самця. З одного боку молодий, відносно здоровий — ну принаймні щоб служити у війську — хвацький хлопець. З іншого боку — сьогодні тут, завтра поїде додому, і шукай вітра в полі. А може, його вдома дівчина чекає, листи перечитує, цілує і на ніч під подушку складає. Це тільки з першого погляду всі вони на один копил — стрижені та засмоктані, а насправді за кожним ховається цілий світ.
Тому в місцевих красунь солдати ніколи не користуються особливим успіхом. Хіба що трапиться щось надзвичайне, наприклад, кохання. Бо кохання перевертає правила й перестороги. Однак збудити у дівочій душі почуття солдату надзвичайно складно. Це тільки здається, що жінки люблять військових. А насправді вони люблять офіцерів, адже солдат — це не людина, солдат — гарматне м’ясо, він і сам це знає, тому особливо й не претендує на увагу протилежної статі.
Андрій Литвин ніколи не комплексував перед дівчатами, йому не становило проблеми підійти до будь-якої, ну а далі вмикалися вроджена інтелігентність та уважні очі художника, на які жінки завжди підсвідомо ведуться. Бо художник не роздягає очима, а досліджує, а це завжди інтригує.
Втім, коли до життя домішується політика, звичайна життєва ситуація перетворюється на ребус. Отримавши ляпаса як винагороду за власний героїзм і кмітливість, хлопець гостро відчув це. Здавалося, тільки вчора радянський солдат був хоч яким, але захисником, а сьогодні перетворився на ворога лише за фактом наявності кокарди з гербом та погонів, на яких написано «СА».
Хоча тут не варто себе дурити — Будинок друку він захоплював, хай не з власної волі, а за наказом, хай не сам, а разом з усіма, але що було, то було.
Чорт, як усе складно. Скоріше б уже той дембель.
Андрій встиг на вечерю, і це було добре, бо взводний останнім часом затявся, не подобалося йому особливе становище підлеглого.
На роздачі відбувалося щось незвичайне. Солдати зазирали у свої залізні полумиски і здивовано зводили брови.
— Це м’я-со? — запитував кирпатий баклан і брудними пальцями витягав з супу жилавий, переварений, але шматок справжнісінької свинини.
— Не затримуй, — суворо відповідав йому кухар у білому береті і перевертав свій велетенський ополоник над наступною мискою. І знову у водоспаді каламутної рідини можна було побачити не лише картоплю, але й м’ясо.
Масло, від якого всі давно відвикли, і що його зараз додавали до хліба щедрі роздатчики, приводило бійців у стан ейфорії. Хтось мацав його пальцем, ніби не вірячи власним очам, а хтось одразу відправляв до рота, заїдаючи сірим глевким хлібом.
— Масло! З чого це раптом? — дивувалися хлопці.
І справді відбувалося щось незрозуміле. Суп із м’ясом, каша з котлетою, масло — таких розкошів солдати Радянської армії не бачили вже кілька років, бо армія — частина суспільства, і якщо у крамницях порожньо, то звідки взятися продуктам у солдатському котлі, адже до нього доходить лише те, що не споловинили кухарі та начальство усіх рангів?
— Ой, не просто так це! — чухав свою чорняву потилицю грузин Пілія.
— А що тобі не подобається? Котлети? Так це Горбачов.
— Ти так думаєш? — дивувався Пілія. — А я дивлюся, наче свинина.
Хлопці іржали, як дикі коні — чи то від вдалого жарту, а чи то від очікування поживи для шлунків.
— Продовольча програма, хай їй чорт! — не втримав усмішки кухар.
— Так Литва ж наче незалежність оголосила? У них своя програма.
— Прибалти завжди хитрованами були. Своє берегли, а от ми в Тамбові...
Андрій взяв свою порцію та всівся до столу поруч з Іваном. Вони трималися разом ще з першого року. Відбивалися від занадто агресивних «дідів», не давали надмірно розійтися «молодим». Українці в армії не схильні триматися купи, але тут якось склалося — чи то схожість темпераментів, а чи невловимий дух свободи, який обидва відчували в глибині душі. Але тягнути солдатську лямку вдвох виявилося легше, ніж по одному. Особливо зараз, коли наближався дембель, а з ним — бажана свобода і кожен день тягнувся, неначе рік.
Стукіт ложок об залізні миски та похапливе плямкання сьогодні були основним звуковим тлом вечері. Але Андрієві шмат до горла не ліз. Він крутив у голові події останніх годин і не міг зрозуміти, де помилився. Все ж почалося надзвичайно вдало — випадкова зустріч, портрети, навіть подруга, яка тринділа весь час і так допомагала встановити контакт. Коли раптом ці ідіоти-дружинники. А з іншого боку, вони ж теж при виконанні, так би мовити. Роблять те, що наказали.
— То це нам Ландсберґіс котлети прислав? — відкусивши шматок, голосно запитав Іван.
Влад Козлов, який сидів навпроти, вишкірився:
— Ей, хохол, а хто ж по-твоєму нас має харчити-то? Кого ж ми тута захищаємо?
Іван подарував йому презирливий погляд, неначе побачив таргана на тарілці.
— Кажуть, у другій роті дезертир. Латиш, — нахилився він до Андрія.
— Шукають? — байдужим голосом, задля годиться запитав той.
— Та де там! Литовці його не віддадуть.
Іван ковтнув слизьку кашу. Останній шматок котлети чекав завершення трапези, щоб зберегти у роті м’ясний смак.
— Мій дід у лісі воював, — замислено сказав він. — Потім у таборі сидів. А тепер я, виходить, проти нього.
Андрій смикнув плечем:
— Та ну, твій дід у Львові, а тут Вільнюс. Навіть інша республіка. Припиняй.
— Тут такі самі, як він, — наполягав Іван.
— Не вигадуй. Ми тут проти американців, а не проти твого діда. Чув, що замполіт про ракети казав?
Ридванський криво посміхнувся і нахилився до Андрієвого вуха:
— Щось я тут жодного американця не бачу. Тільки москалів.
— Просто ти націоналіст, — так само тихо відповів Андрій.
— І що тут поганого?
— Так Гітлер був націоналістом.
— А Сталін інтернаціоналістом.
Андрій обурився:
— Ну, знаєш. Не рівняй.
— А чому? Вони обидва хотіли вбити мого діда.
Розмова відбувалася впівголоса, тому не сягала зайвих вух.
Козлов, що сидів навпроти, гучно сьорбнув компот зі склянки:
— Нічо, рєбят, ми тепер кожного дня м’ясо харчити будем. Справи-то починаються недитячі.
Почувши це, Іван відхилився від друга і зауважив:
— Дивися, щоб не вдавився.
Козлов зареготав:
— Не бійся! Я знаєш, скільки схавать-то можу? А то зовсім борзанули ці литовці. Не поважають радянського солдата-захисника!
Останні два слова прозвучали з його вуст, неначе ім’я Христа у храмі. Стрижені голови навкруги в такт закивали.
— Вони в армії не хочуть служити! — відгукнувся кирпатий баклан, що вже розібрався зі своєю пайкою. — Хочуть, щоб ми за них тут горбатилися, а вони вдома у теплих клозетах сиділи.
— Знайшли дурних! — погодився сусід.
— Радянського солдата, кажеш? — голос Івана піднявся над загальним гамором. — А за що тебе поважати, скажи?
Козлов знову вишкірився й озирнувся на товаришів, шукаючи підтримки.
— Ну, братішка, ти й темний! — тепер він копіював зверхні інтонації офіцерів. — Я ж їх захищаю-то! Тобі замполіт не зрозуміло пояснив це діло?
Андрій ліктем штовхнув друга під бік, натякаючи, що не варто зв’язуватися, але той уже завівся і не збирався відступати.
— Кого ти захищаєш? Кого? Оту дівчинку, що з камерою була, як її...
— Рута, — вирвалося в Андрія.
Козлов розвів руками, демонструючи здивування:
— Ти чо, тупий зовсім? А якби твоя сестра отак пішла шльондрати, сама-то? Як оце Литва. Чо, ти став би дивитися?
— То значить її треба об асфальт. Головою. По-братськи, — знущально кивнув Іван.