— Я ж вам казав-то, що ми за них візьмемося всерйоз! — сказав він і коротко реготнув.
Машини вже стояли з розігрітими двигунами, і, спорядивши магазини, солдати за командою стали займати місця у кузовах під тентами. Андрій рухався, наче робот. Пальці самі собою заправили заряджений магазин у автомат, акуратно клацнули запобіжником, закинули ремінь на шию, ноги затупотіли разом із усіма, несучи тіло до машини. Він відчував нереальність того, що відбувається, але не міг це зупинити. Індивідуальні пакети, бойові набої, і все це у Вільнюсі, мирному радянському місті... а може, вже не радянському... але яка різниця?.. У мирному місті...
Його підштовхнули у спину, і руки самі собою схопилися за борт, а каблуки шкрябнули по дерев’яному дні кузова. Всі були трохи розгублені, але бойова виучка брала своє — все-таки офіцери недарма їли свій хліб. За дві хвилини бійці вже зайняли свої місця, крайні з двох боків взялися за борт, піднімаючи його, і тут до кузова підбіг замполіт.
— Візьмете з собою? — підкреслено неформально запитав він і вхопився за руки, які одразу простягнулися назустріч. — Опа! — задоволено видихнув він і присів на місце, звільнене ненадійною трійцею, що зараз, певно, вже вилизувала польову кухню.
Двигун заревів, кузов хитнувся разом із пасажирами, і машина зрушила з місця. Солодкуватий вихлоп солярки, досягнувши солдатських ніздрів, тільки додав тривожності, що й без того витала у повітрі. Замполіт відчув загальну атмосферу, тому підкреслено бадьоро поцікавився:
— А що, хлопці! Як настрій?
Козлов, який опинився навпроти, у відповідь посміхнувся та ніжно погладив свою диво-зброю.
— Супер! — зізнався він.
— Це добре, що супер, — кивнув капітан. — Бо їдемо на схватку з імперіалізмом.
Політ його думки залишився незрозумілим для бійців, в очах засвітилося німе запитання, і замполіт пояснив:
— А ви що, гадаєте, що тут обійшлося без американців? — він гиготнув. — Чорта лисого. Ці падлюки скрізь свого носа пхають.
Він говорив підкреслено голосно, щоб було чутно всім у кузові, але ніхто не озвався ані словом у відповідь попри те, що капітан зробив паузу, немовби запрошуючи до розмови. Він почекав кілька секунд і, не отримавши бажаної реакції, скривив губи.
— На вас, бачу, справили враження всі ці фокуси: «Ми без зброї, ми мирні».
І тут нарешті мовчанку порушив найбільший служака — уралець Козлов.
— Товариш капітан! — у голосі бриніло обурення. — Вони реально борзонули! Нас так у патрулі зажали, думав, розірвуть на ганчір’я.
Замполіт схвально кивнув.
— От-от. І якщо хтось думає, що в них і справді немає зброї, то він помиляється.
— А де ж вони її ховають? — розгублено поцікавився командир Андрієвого відділення.
— Тю! — махнув на нього рукою замполіт. — Ти відеокамери бачив? А фотоапарати?
Той розгублено кивнув:
— Бачив.
— Так оце їхня зброя і є, — пояснив замполіт. — Така от пісюха лізе на солдатів, не знаю, чи за бабки, чи обколота — а наркотиків у них знаєте скільки?.. — він знову обвів поглядом бійців. — Так от її знімають, і завтра по Бі-Бі-Сі бац — героїчна Литва бореться за свободу. Жанна д’Арк, блін, на барикадах. І зразу міжнародна реакція. Зрозуміло?
— А-а! — протягнув хтось із глибини.
— Бе-е! — передражнив його капітан. — Тому ви повинні розуміти, що головний ворог — це не купка ідіотів з плакатами. А ті, хто їх знімає. Бо ідіотів розігнати — раз плюнути. А от щоб сморід від них не пішов по всьому світу — оце задача. У Тбілісі як було? Зачистили всю площу за п’ять хвилин, Ну, прибили особливо активних, то це вони самі винні. І якби це не показали по телевізору, то давно би все скінчилося. І Литва не дуріла би сьогодні.
Андрій слухав його, опустивши очі. Попри те, що у словах капітана, безперечно, була логіка, йому не подобалася ідея стріляти в людей. Пальці ще раз перевірили запобіжник на автоматі.
Козлов підняв руку, як школяр у класі:
— Товаришу капітан, а можна спитати?
— Запитуй, — кивком заохотив його замполіт, навіть зігнорувавши стандартну реакцію на солдатське «можна».
— Так а чо ж мені СВД не дали-то? Я же снайпер, я їх, як мух, поприбиваю.
Замполіт по-батьківські всміхнувся, в темряві зблиснули його зуби:
— А ти думаєш, тобі просто так автомат поміняли? — він вказав на диво-зброю в руках сержанта. — Для краси?
Очі Козлова ковзнули з капітана на автомат, потім назад.
— А-а! — видихнув він.
— Бе! — знову передражнив замполіт. — Ти, Козлов, хоч і снайпер, але повинен розуміти, вони ж не за кілометр від тебе будуть. Ти у натовпі з СВД не розвернешся, а з цією цяцькою — на раз-два, на всіх дистанціях. А стріляє вона не гірше.
— Ага! — в очах сержанта промайнув захват. — Поняв!
Замполіт підняв палець угору:
— Начальство — воно все знає і все бачить. Коли не дали СВД, значить щось думали, ні?
— Точно, — засміявся Козлов і ніжно рукою погладив свій автомат. — Хитро.
Андрій подивився на нього і горло стиснув спазм, немовби на мить перекрили дихання. На нього ніби сунула скляна стіна, що відгороджувала його від себе самого, свідомість від тіла, волю від реалій, наче він сам перетворювався на стороннього спостерігача за власними діями, безсилого та холодного.
За півгодини машина зупинилася і за командою солдати посипалися на землю. Ніч огортала місто, у променях фар бігали люди у формі, лунали команди, ревіли двигуни. Землю вкривав сивий дим від вихлопів, і він ускладнював орієнтування.
— Де ми? — запитав чийсь розгублений голос.
А інший відповів:
— Не бачиш? Оно телевежа.
Андрій роззирнувся і сам побачив — ззаду над місцем подій височіла вільнюська телевежа, і всі прожектори на ній горіли, перетворюючи металеву конструкцію на якесь НЛО, космічний корабель прибульців. Андрієві чомусь одразу пригадалася Велсова «Війна світів», якою зачитувався у школі — мабуть, бій із марсіанами виглядав би так само.
Але тут не було марсіан. Колона машин зупинилася на алеї, солдатів вишикували біля бортів, командири взводів вийшли перед лавами.
— Взвод, слухай мою команду! За мною! Бігом! Марш! — заревів лейтенант Бурмантов якимось залізним голосом, немовби й сам пригадав Велса.
Затупали чоботи, загриміли автомати й каски, і взвод, розтягнувшись, щоб не наступати на ноги одне одному, посунув за командиром. У гармидері та метушні, що кублилася навколо телевежі, неможливо було зорієнтуватися. Андрій підвів голову і через спину переднього бійця побачив танк, що стояв біля сітчастої загорожі телецентру. Двигун танка працював, і у світлі прожектора вихлоп закривав легким серпанком знайомий кожному силует бойової машини.
Взводний вишикував солдатів і, перекрикуючи танковий двигун, заговорив:
— Ставлю бойову задачу: захищати територію телецентру на ділянці п’ятдесят метрів і запобігати спробам проникнення за паркан. Перше відділення займаєте лівий від танка фланг. Третє відділення — правий фланг. Друге відділення — навколо танка, ваша задача прикривати техніку від можливих атак терористів. Все зрозуміло?
— А від кого захищати-то? — запитав Козлов.
Лейтенант махнув рукою собі за спину:
— Від них. Від усіх, хто спробує пройти. Що не ясно?
І тільки зараз Андрій побачив їх. Воно й не дивно — гармидер, шум техніки, прожектори, які більше сліпили очі, ніж освітлювали, повністю забирали увагу. А насправді ворог був за кілька метрів. Люди у цивільному — чоловіки, жінки, молоді та старі, вдягнуті у куртки, пальта, шапки, кашкети, теплі і не дуже, старосвітські та піжонські, всіх можливих кольорів та фасонів — вони оточували телецентр нещільним кільцем і щось кричали, додаючи до макабричної ситуації свою партію: високих жіночих голосів, які ріжуть повітря і відбиваються луною від танкової броні, чоловічих баритонів, що резонують із бряжчанням зброї та гуркотом дизеля, заповнюючи весь простір, кожну шпарку та інтервал.
— Lie-tu-va! Lie-tu-va! — не в лад скандували з усебіч.
— Увага! — крикнув лейтенант. — Зброю застосовувати тільки у разі крайньої потреби!