— А як узнати, коли буде крайня потреба? — поцікавилися з лави.
— Крайня потреба — це загроза життю або інші нештатні ситуації, які можуть призвести до невиконання наказу командування, — взводний сам заплутався у своїх словах, тому підсумував свій наказ словом. — Розберетеся! Перше і третє відділення! Зайняти позиції!
Бійці слухняно затупцяли, тримаючись за командирами.
— Кажуть, «Альфа» з Москви прилетіла. Будемо їх прикривати, — авторитетно заявив Козлов.
— І звідки ти все знаєш? — поцікавився рязанець Алфьоров.
— Так а чо? Гласність же! — зареготав Козлов.
Роздавши команди, лейтенант швиденько вшився — мабуть, сховався за танком, подалі від супротивника. А супротивник тим часом почав наступ.
— Окупанти! — підійшов до танка молодик в окулярах. — Це наша земля!
Алфьоров одразу зробив крок йому назустріч:
— Ну-ка від техніки відійшов! Ка-аму ка-ажу!
Сивий дядько у спортивній шапочці прийшов на допомогу молодику:
— Сідай на свою техніку та валяй додому!
— Я тобі зараз заваляю! — командир відділення став поруч з Алфьоровим. — Відійшли, кажу!
Козлов став позаду командира, руки його стискали автомат.
Андрій обвів поглядом решту солдатів відділення — жоден з них не зрушив з місця. Обличчя зблідли, вилиці напружилися, але очі блукали десь далеко, немовби не хотіли помічати подій навкруги.
— Геть із нашої землі! — закричали демонстранти.
— Ні, ну що за борзота! Ти їм слово — вони тобі двадцять! — обурився Козлов.
— Розійдіться! Ви порушуєте закон! — крикнув командир відділення, але його ніхто не слухав.
Люди підходили до танка, обурено махали руками, намагаючись щось довести солдатам. Усе це зливалося в суцільну какофонію, і Андрій знову відчув, що не належить собі. Немовби реальний Андрій Литвин сидів десь глибоко в голові, оточений пластиковою капсулою без можливості впливати на тіло, яке колись належало йому. Немовби владу над ним захопив хтось іззовні, великий і могутній, і опиратися йому безглуздо, а ситуація затягує, неначе вир, і нема порятунку від цього.
— Громадяни! Тримайте себе в руках! — це взводний залишив свою позицію за танком та прийшов на допомогу підлеглим. — Ми ж теж люди. У нас теж нерви.
— Ви — люди? — уточнив молодик в окулярах. — Хіба?
— А оце, обраажати при виконанні, це вже безприділ! — обурився Алфьоров.
Танк стояв позаду, немовби німий велет, але всередині його теж перебували солдати, і через приціли та люки вони бачили й чули все, що відбувалося навкруги.
Алфьоров відштовхнув руками хлопця, що підійшов занадто близько:
— Іди, ка-аму ка-ажу, бо зара-аз...
— Що зараз?
І тут раптом танк ожив, його гармата смикнулася та посунулася вниз. Солдати миттєво оцінили ситуацію та відійшли. Демонстранти сприйняли це за відступ і кинулися вперед, аж тут багатотонна башта зрушила з місця й почала обертатися, примусивши демонстрантів присісти, щоб не бути збитими з ніг. Закінчивши свій рух ліворуч, башта зупинилася і одразу рушила в інший бік, намагаючись стволом гармати вдарити натовп. Велетенська сталева труба летіла на беззбройних людей, але, на диво, ті не злякалися, а лише знову присіли, щоб пропустити її над своїми головами.
Це було щось нереальне — броньована бойова машина вимахувала гарматою у спробі вразити демонстрантів, а ті ухилялися від неї і знову кричали:
— Lie-tu-va!
Андрій зібрав усі внутрішні сили і спробував відновити контроль над своїми м’язами. Це вдалося не одразу. Але врешті ноги, що, здавалося, приросли до доріжки, зсунулися з місця і понесли тіло назад, до сітчастого паркану. Він опустив руки, які до того за звичкою тримав на автоматі, і став осторонь, немовби підкреслюючи, що не має стосунку до всього, що відбувається навкруги.
Зусилля танкістів не дали результату — беззбройні люди не боялися танкової гармати. І тоді до сутички приєдналися Алфьоров із командиром відділення.
— Окупанти! — закричав молодик, коли гармата зупинилася.
— Ах, акупа-анти! — заревів Алфьоров. — Ну тада ти сам напросився!
З цими словами він зірвав автомат з шиї і схопивши, немов весло, вперіщив прикладом, здалося, просто хлопцеві у груди. Але той виявився готовим до нападу і вчасно відскочив. Сивому у шапці пощастило менше — командир відділення влучив йому прикладом у плече. Старий заточився, і його відтягнули назад, але на зміну одразу прийшло двійко хлопців студентського віку.
— Окупанти! — горлали люди.
— Ах ви, паскуди! Фашисти недобиті! — Козлов схопив свою диво-зброю наопаш і теж приєднався до бійки.
Беззбройні хлопці спритно уникали прикладів, відповідаючи на удари лише дошкульними словами. Але врешті все-таки мусили відступити, бо зброя, хай навіть застосована не за призначенням, сильніша за голі руки.
У цей момент в натовпі почався рух. До місця подій поспішав телеоператор з камерою. Він знімав з плеча все, що відбувалося — танк, солдатів, хлопців, що ухилялися від ударів. А за спиною оператора, немов вірний зброєносець, бігла дівчина в яскравій жовто-зелено-червоній шапці, готова виконати будь-яке прохання.
— Касету! — і дівоча рука пірнала у чорну сумку на боці та видобувала звідти чорний паралелепіпед з яскравою наклейкою BASF.
— Візьми! — і вона брала відзняту плівку та ховала її в надрах сумки.
Оператор на мить відірвався від вічка, оцінив картинку і змістився вбік, щоб прожектори не сліпили об’єктив. Дівчина трималася за ним, ніби приклеєна.
Козлов, розпашілий від бійки, підняв очі й помітив нових учасників подій.
— О, знайомі обличчя! — видихнув він. — А ми-то якраз і чекаємо.
Він зробив кілька кроків назад і притулився плечем до танкової броні, намагаючись відновити збите бійкою дихання. Водночас руки його діяли самі собою, як це буває у справді обдарованих людей. От вони перехопили автомат у бойове положення, великий палець правиці клацнув запобіжником у позицію «одиночний», мізинець зачепив затвор і смикнув на себе: «Клац-клац!»
У цю мить Андрій зі свого місця біля паркану теж помітив Руту, та й хіба міг він проґавити її? Так само й вона хіба могла пропустити гарячу ситуацію? Андрій дивився на дівчину, не ладен відірвати погляду. Її обличчя то ховалося за спиною оператора, то виринало звідти — зосереджене, немов у відмінниці на контрольній, і від цього ще миліше.
Цією картиною можна було милуватися вічно, але раптом краєм ока Андрій помітив Козлова, що, сперши лікоть на трак танка, вдивлявся в оптичний приціл. Він кліпнув, уважно подивився на сержанта й, одразу оцінивши лінію прицілу, зрозумів, що відбувається. Але наступної миті він раптом знову перетворився на маленького безпомічного хлопчика, що заховався у скляній капсулі десь глибоко в голові, не маючи контролю над цим тілом, над цією ситуацією.
Палець Козлова торкнувся спускового гачка, груди повільно випустили повітря, як це завжди роблять снайпери перед пострілом.
І тут Андрій нарешті повернув собі владу над тілом та зірвався з місця з шаленим криком:
— Ні-і-і-і-і-і-і!
Від стрільця його відокремлювало лише кілька метрів, але шлях несподівано перепинив хтось із солдатів, що теж не витримав дуелі із беззбройними. Він зробив крок назад, Андрій врізався плечем у його плече, затримався на мить, і цієї миті вистачило, щоб Козлов встиг натиснути на гачок.
Затвор смикнувся, відправляючи бойок у капсуль, порох загорівся і вибухнув, виштовхуючи кулю, борозни нарізки закрутили її навколо осі, і гостра, досконала за формою, ідеально підігнана до ствола куля вирвалася назовні, ставши продовженням лінії прицілювання, матеріалізуючи погляд стрільця.
Все відбулося так, як навчав замполіт. Козлов цілив у камеру. І влучив у камеру. Але за камерою стояла дівчина Рута, і, пробивши тонкий пластик корпусу, касету та декілька електронних плат, куля вилетіла з іншого боку і м’яко, неначе у масло, увійшла в дівоче тіло.
Дівчина впала без зойку. Неначе квітка, підрізана гострою косою.
Квітка Рута.
11
Комп’ютерний намет — саме по собі це словосполучення викликало би посмішку у нормальної людини в нормальні часи. Але не на Майдані. Адже інформаційна боротьба із владою, яка монополізувала практично всі телеканали, радіостанції та газети, купивши їх або ж взявши власників за чутливі місця, відбувалася переважно в інтернеті — зоні свободи, контроль за якою належав Заходу і тому залишався недосяжним для українських скоробагатьків. Політичні сайти, групи та сторінки дірявили щільну стіну пропаганди так, що у дірки визирало владне спіднє. А з початком протестів на Майдані до них додалися численні ресурси, які займалися не лише інформуванням, але й збиранням допомоги. Мільйони людей були підписниками таких сторінок, і варто було написати пост про те, що Майдану потрібна питна вода, як буквально за дві години її не було куди складати, всі комори були заповнені пляшками, а їх все підвозили палетами, підносили упаковками та каністрами. Так само швидко з’являлися ліки у медпунктах і теплі речі на складах Профспілок та Київради. На кухнях уже підсміювалися з такого ентузіазму, застерігаючи, що простіше самому купити пачку солі, ніж написати пост, а потім думати, де дівати тонну цього чумацького товару — адже у питаннях їжі українці міри не знають.