Саме тоді як нагороду за вступ а чи то як відзнаку за політичну активність мати й сплела їй теплу шапку з жовтих, зелених та червоних ниток, щоб литовські кольори зберігали в голові литовські думки.
Але спокійно навчатися не судилося — та й який може бути спокій у неспокійні часи. У першому семестрі почалося протистояння з «Єдінством» — прорадянським рухом, організованим КГБ на противагу «Саюдісу» перед майбутніми виборами, — і Рута, звісно, не могла сохнути над підручником з орфоепії, коли на вулицях вирішувалася доля країни. Рятувало лише вміння працювати під час лекцій, яке мама виховала ще у школі. «Ти все одно на уроці мусиш сидіти у класі і не можеш гуляти, спілкуватися з подругами чи ходити в кіно. То послухай вчителя, зроби те, що він каже, і тоді у тебе після школи з’явиться час гуляти, спілкуватися з подругами та ходити в кіно». Цей простий принцип, як виявилося, давав іще й додатковий зиск — професори помічали старанну студентку, яка уважно слухає та ставить питання, і поступово починали читати лекції нібито спеціально для неї, а далі, самі розумієте, викладацька прихильність робила свою справу.
Ну а коли у березні дев’яностого Литва оголосила незалежність, на яку Москва відповіла указом про забезпечення суверенітету СРСР на території Литви, а потім економічною блокадою, тут уже не до навчання зробилося навіть професорам. В аудиторіях говорили не стільки про герменевтику з архітектонікою, скільки про курс валюти і продовольчу кризу. Нова голова уряду Казиміра Прунскене їздила світом, зустрічалася з президентами та прем’єрами, переконуючи їх у серйозності намірів відродженої Литви, і Буш, Тетчер, Міттеран та Коль по черзі потрапляли у полон темпераменту «бурштинової леді». Водночас Москва вміло грала на настроях литовських росіян і поляків, перетворивши «Єдінство» на реальну опозиційну силу. В таких умовах літня сесія минула непомітно, бо країна мала справи важливіші за виховання вчителів литовської мови.
І наступної зими жовто-зелено-червона шапка Рути виринала на всіх мітингах поруч із віднедавна державними жовто-зелено-червоними прапорами. Попри це зароблена репутація і звичка працювати на лекціях вивезли-таки Руту на сесію практично без втрат. І тут почалося найгарячіше — одразу після Нового року уряд Прунскене зважився відпустити ціни, зруйнувавши таким чином всю соціалістичну економіку. В один день вартість усього злетіла так, що Рута не могла вже дозволити собі випити кави у кав’ярні, незважаючи на підвищену стипендію.
Саме про це вона і думала, отримавши у факультетському гардеробі куртку та вдягаючи перед дзеркалом свою шапку литовських кольорів.
— Руто, добрий день! — почулося за спиною.
Дівчина обернулася. До неї прямував професор Ґрушас, викладач світової літератури, з яким у неї склалися особливо теплі стосунки завдяки прочитаним ще в юності німецьким класикам та кільком цитатам, що політичні циклони не спромоглися вивітрити з голови.
— Доброго здоров’я, пане професоре! — усміхнулася Рута у відповідь.
— Ну от, гарні дівчата вже бажають тобі здоров’я! — скрушно розвів руками Ґрушас. — Це старість.
Від такого зауваження вона навіть зашарілася.
— Ну що ви таке говорите!
А професор тим часом зсунув брови, як завжди робив у хвилини зосередженості:
— Руто, у мене до вас серйозна розмова.
— Слухаю, пане професоре.
— Я знаю вас як активну та відповідальну студентку.
— Дякую, — Рута скромно опустила очі, хоч це й було правдою. Активності їй було не позичати, а відповідальність — на жаль, була вродженою, іноді вона навіть заздрила своїм легковажним подругам.
— Це не комплімент, а пропозиція, — додав Ґрушас, і вона одразу підвела на нього запитальний погляд.
— Пропозиція?
Професор кивнув:
— Так. Ви би не хотіли взяти участь у реальній роботі для нашої Батьківщини? Пробачте вже за пафос.
Її погляд став серйозним:
— І ви пробачте за пафос, але хотіла б.
Тут уже губи професора розтягнулися в усмішку:
— Чомусь я так і думав. Мій давній друг працює на телецентрі, і він просив мене підшукати йому помічницю. Я розумію, що це не зовсім ваша спеціальність, а точніше зовсім не ваша...
— Що ви! — мабуть вперше у житті перервала викладача Рута. — Яка спеціальність! Якщо треба землю копати, буду копати!
Така реакція потішила Ґрушаса, й усмішка його стала ширшою:
— Копати, слава Богу, не треба.
— А що треба?
— Під’їхати у телецентр разом зі мною.
— Зараз? — коли йшлося про нову справу, Рута ставала рішучою та діловою.
— Ну, якщо маєте час і натхнення...
— Маю!
Рута кинула останній погляд у дзеркало, легким рухом заправила прядку волосся під шапку і стала перед професором, демонструючи повну готовність.
— Прошу! — той по-старосвітськи подав дівчині руку і повів до виходу.
Вільнюську телевежу нині видно з будь-якого кінця міста, а Рута пам’ятала ще будівництво, яким хвалилися перед дітьми чиновники та вчителі так, немовби власноруч її проектували. В автобусі сивому професору одразу поступилися місцем, але він як чоловік старого виховання не міг сісти, коли його дама стоїть, вона ж так само не могла сісти при старшому та ще й вчителеві, тому обидва залишися стояти над порожнім сидінням, на яке ніхто не наважився претендувати аж до кінця поїздки.
— Розумієте, їхня спроба штурму Верховної Ради наводить на сумні думки, — пояснював Ґрушас дорогою. — Якщо сьогодні кагебешники під виглядом «Єдінства» наважуються підняти руку на нашу законну владу, то що буде завтра?
— Але ж їх відігнали.
— Відігнали, бо ті не мали зброї. А далі? У Вільнюсі стоять радянські війська, і вони поки не планують забиратися.
Професор казав це так спокійно, немовби читав лекцію про поетику вергілієвої «Енеїди».
— Ви думаєте... вони можуть... — Рута не наважилася закінчити фразу.
— Вони завжди так робили. Ви ж знаєте історію і пам’ятаєте добровільне приєднання до СРСР Народного сейму, оточеного радянськими військами. То хто зараз заважає повторити? Є народ, тобто «Єдінство», яке може зібрати на площі незадоволених, є солдати, які повинні захищати незадоволений народ, і тому цей блазнівський штурм може стати прелюдією серйозних подій.
— Але зараз не сороковий рік! — так гаряче вигукнула Рута, що на них обернулися пасажири.
— Абсолютно точно! — кивнув професор. — Саме тому ми й їдемо на телецентр.
— А що там? — не зрозуміла дівчина і, нахилившись до професорового вуха, пошепки запитала. — Зброя?
— Саме так! Зброя, якої не мали наші батьки п’ятдесят років тому! Телебачення! Ми не маємо власного війська, не маємо танків та автоматів, але маємо людей. Литовців. А люди — це передусім комунікація. Що відрізняє вид гомо сапієнс від тварин? — Ґрушас не став чекати відповіді від студентки, бо питання виходило за межі історії літератури, і сам відповів на нього. — Комунікація! Комунікація — от ключ до прогресу людства. А телебачення дозволяє нам комунікувати одночасно зі сотнями тисяч людей, і не лише у Литві, а й за кордоном. І показувати їм правду. Отже ви їдете на передову, майте це на увазі.
Рута ніколи не замислювалася над такими питаннями, тому тільки уважно дивилася на співрозмовника, намагаючись умістити в голові все почуте. Ґрушас зупинився, мабуть, зрозумівши, що перебирає.
— Я вас не налякав? — обережно запитав він.
— Ні, — Рута активно помотала головою. — Я просто ніколи це так собі не уявляла.