— А от тепер уявіть.
— То може... може, я помилилася з вибором професії? Може, треба було на журналістику? — язик її несамохіть висловлював сумніви, що зародилися в душі.
Ґрушас мудро посміхнувся і підняв палець угору.
— Е, ні! Філолог може стати журналістом, а от журналіст філологом — навряд. Ви володієте словом, найкращою зброєю сучасності і, я переконаний, майбутнього. Філолог — універсальний солдат. Пам’ятаєте, чого я вас навчав на першому курсі?
— Слово — наука точна, — одразу повторила Рута улюблену фразу професора.
— Молодець! — схвально кивнув той. — Справжній філолог — це точність інженера і влучність снайпера... — він озирнувся і глянув у вікно. — Але ми з вами зараз проїдемо зупинку і власним прикладом спростуємо всі мої теорії. Мерщій!
Вони встигли вискочити, коли двері вже зашипіли перед закриттям. Репутація філологічної науки не постраждала.
У телецентрі їх зустрів сивий, хіба що трохи молодший за Ґрушаса чоловік у жилетці з аномальною кількістю кишень, причому тільки деякі з них виглядали порожніми, більшість же випиналася, демонструючи наявність різнокаліберного вмісту. Рута знала, що таке справжня жіноча сумочка, але ця жилетка могла дати фору навіть цьому сакральному явищу.
— Привіт! — чоловіки обмінялися рукостисканнями. — Леонасе! — професор обернувся і злегка кивнув. — Дозволь відрекомендувати тобі мою найздібнішу студентку Руту.
Сивий у жилетці, якого професор назвав Леонасом, подивився на дівчину, немовби перевіряючи слова друга:
— Носити касети — великих здібностей не треба, — потім зробив крок уперед і простягнув руку. — Дуже приємно, мене можеш звати просто Леонасом.
Рута якомога незалежніше потисла шерехату чоловічу долоню:
— І мені приємно. А може, я на щось більше придамся? Я філолог, а професор Ґрушас твердить, що це — точність інженера і влучність снайпера.
При цих словах професор засміявся, натомість Леонас залишився незворушним.
— Ну, якщо точність інженера, значить зможеш іноді потримати мікрофон, — сказав він.
— Дивися! — погрозив йому пальцем Ґрушас. — За дівчину відповідаєш переді мною. Зрозумів?
Леонас знизав плечима:
— А що тут розуміти, в самого дитина така.
— Я не дитина, — різко відказала Рута.
— Без сумнівів, — із серйозним виглядом кивнув Леонас. — Так от, не дитино, ти повинна завжди бути біля мене. Бо я — оператор, а ти — асистентка. Зрозуміло?
— Поки що так, — запевнила дівчина.
Переконавшись, що учениця в надійних руках, Ґрушас попрощався та пішов, а Леонас повів нову асистентку довгим коридором із великими, оправленими у металеві рами вікнами. Рута вперше потрапила на телебачення, тому оглядалася навсібіч, як провінціалка на ярмарку, і намагалася краєм ока зазирнути в усі прочинені двері, дивуючись розлогим пультам із кнопками та аномальній кількості телеекранів над ними.
Новий знайомий, а чи тепер керівник, ішов попереду, не озираючись — чи то перевіряв, як дівчина тримається на курсі, а чи то давав їй змогу відстати та передумати. Але не на таку напався.
Врешті-решт коридор привів їх до широких сходів нагору, збоку яких знаходився невеличкий закапелок зі стійкою кольору темного дуба — за такими зазвичай сиділи вахтери. Зараз тут вахтера не було, зате на стійці стояв чорний телефонний апарат без диска. Леонас перехилився через стійку, видобув з-поза неї чорну об’ємисту сумку на довгому паску і поставив на стільницю. Потім озирнувся, перевіривши нарешті наявність асистентки.
— Дивись сюди, — по-діловому, як усі, хто має справу з технікою, почав пояснювати він. — Це твоє господарство. Всередині знаходяться чисті касети й запасні акумулятори. Ця сумка відтепер повинна завжди бути з тобою, і всередині мають бути чисті касети та заряджені акумулятори. Завжди. Зрозуміло?
— Поки що так, — Рута кивнула, розуміючи, що це ще не кінець інструктажу.
Леонас натомість обвів рукою закапелок:
— Тут колись сидів представник нашої славної ВОХРи. І від нього навіть лишився телефон, — він підняв апарат однією рукою, немовби перевіряючи власні слова, потім другою зняв трубку, приклав до вуха і дмухнув у мікрофон. — Мертві бджоли. Але хай собі стоїть. Тобі він не завадить. Зате електричні розетки працюють, — він показав на стінову панель з електричним щитком. — Що нам і потрібно.
З надр чорної сумки з’явилася величенька коробочка, обмотана електричним кабелем. Мабуть, вираз очей нової асистентки був досить красномовним, тому що Леонас гмикнув:
— Ти ж у нас філолог?
Із тривогою спостерігаючи за його руками, що розмотували кабель, Рута кивнула.
— Зрозуміло. Людина далека від техніки.
І хоч це було правдою, дівчина почервоніла.
— Значить так. Вмикаємо в розетку. Це — акумулятор, він вставляється отак, — легким рухом чоловік поклав поверх блискучих смужок, що прикрашали коробочку, пластиковий акумулятор і натиснув униз, в результаті чого почулося клацання.
Рута уважно, як на лекціях, спостерігала. На нового керівника це теж справило враження, тому що він знову гмикнув, але тепер уже схвально. Палець вказав на червоний вогник, що одразу загорівся на панелі.
— Дивися, поки лампочка червона, акумулятор заряджається, стане зелена — витягай, — руки повторили процедуру з акумулятором у зворотному порядку. — Зрозуміло?
Рута кивнула:
— А можна спробувати?
Вона непевним рухом взяла акумулятор, який виявився несподівано важким. І, як не дивно, з першого разу вставила його на місце, про що одразу звітував червоний вогник.
— Молодець, — щиро похвалив її Леонас. — А касети будеш тримати у сумці, зовнішня кишеня — порожні, внутрішня — записані, так не переплутаєш.
Не встиг він відкрити сумку, щоб продемонструвати вміст, як сходами застукали чиїсь швидкі кроки. Ризикуючи зламати собі ноги, зверху прожогом летів кучерявий чоловік в окулярах.
— Вони захопили Будинок друку! — прогорлав він, щойно побачив Леонаса.
— Нічого собі! — обернувся назустріч той.
— А хто це, вони? — не зрозуміла Рута.
— Радянські війська, — пояснив кучерявий. — Машина внизу. Бігом!
Схоже, він звик давати розпорядження, і Леонас одразу спохопився та посунув сходами слідом за кучерявим. Рута миттю пригадала інструкцію «завжди біля мене», і рвонула за чоловіками. Біля повороту до прохідної Леонас озирнувся через плече, потім зупинився так різко, що Рута мало не налетіла на його спину.
— Сумка де? — запитав він суворо.
— Сумка? — дівчина не одразу зрозуміла, про що йдеться, а потім і собі озирнулася, ніби хтось іззаду мав виправити її нехлюйство.
— Сумка, — повторив Леонас. — Для тебе сумка тепер — частина тіла. Не вмієш думати — бігай! — він поглядом провів уздовж коридору, немовби малюючи напрям. — Хутко!
Рута кивнула і стрімголов рвонула назад до вахтерського закапелку. Це ж треба так осоромитися! Душа відмінниці не приймала подібного повороту, тому на обличчі одразу виступив рум’янець, чи то від сорому, чи від бігу.
— Ми чекаємо внизу! — гукнув у спину Леонас.
Молоді ноги домчали її до цілі за якусь хвилину. Слава Богу, сумка ніде не ділася. Рута схопила її, потім на мить замислилася, взялася видобувати із зарядки акумулятор, і, неначе навмисне, той не схотів коритися. Ще цього бракувало. Дівчина смикнула сильніше, але це не допомогло. В голові почалася легка паніка, однак зусиллям волі вона вгамувала емоції. Треба пошукати стопор. Там має бути стопор! Декілька секунд пішло на те, щоб шляхом обмацування знайти на коробочці важель і смикнути за нього нігтем. «Клац!» — і акумулятор звільнився. Слава Богу! Рута поклала важкенький прилад у надра сумки, і раптом дивний чорний телефон, що стояв поруч, ожив та задзвонив дзвінким високим звуком.
Дивно. Він же не працює, принаймні так казав Леонас. Рута із сумнівом глянула на апарат, але той не вгавав. «Дз-з-з-з-з-з-инь!» — казав він, як і годиться телефонові, тому довелося підняти слухавку.
— Слухаю, — невпевнено сказала вона.
На тому боці озвався схвильований чоловічий голос:
— Алло! Рута?
— Так, — підтвердила вона. — А хто це?