На виході Андрій ще раз глянув у дзеркало і побачив там статечного, стильного, але без дженджикуватості, впевненого у собі чоловіка за сорок, із прихопленими сивиною скронями та чорними вусами, в яких уже проглядалося декілька білих волосинок — що поробиш, рекламний бізнес вимагає великих нервових вкладень.
Шлях до офісу не забрав багато часу, дороги зранку були більш-менш вільними. Цей феномен вражав усіх водіїв: як це так, перекрито Хрещатик та Грушевського, дві основні артерії старої частини міста, а корків немає? «Може, варто закрити ці вулиці назавжди? Може, добре, що Урядовий квартал відгороджують бетонними блоками? Зачинити на замок, і хай влада там, всередині, живе як хоче. Без них краще», — напівжартома-напівсерйозно казали люди.
На Подолі, де знаходився офіс Андрієвої компанії, було спокійно. Люди йшли тротуарами у своїх справах, машини виконували правила дорожнього руху — якщо не знати, що за десять кварталів літають пляшки із запальною сумішшю, то й не здогадаєшся — хіба що жовто-блакитні стрічки та наклейки на авто виказували соціальну напругу. Адже коли революціонери використовують національні символи як особливий знак, значить країна бореться проти окупації. Дзеркальця Андрієвого джипа теж були прикрашені жовто-блакитними чохлами — хоча інтернет повідомляв про пошкодження та навіть спалення машин АвтоМайдану, мобільної частини революції, люди не знімали національної символіки. Українці за кілька місяців припинили боятися влади, бандитів і міліції, немовби в них прокинувся козацький дух героїчних предків.
Офіс зустрів робочою атмосферою — вільний графік, що його оголосив Андрій, даючи змогу персоналу теж ходити на Майдан, не розхолодив людей. Адже робота біля комп’ютера дозволяє робити справу, бути учасником інформаційної боротьби у соцмережах і водночас залишатися готовим за першим сигналом бігти на барикади. А можливо, Андрій просто переоцінював завзяття своїх працівників, адже три місяці вуличних акцій втомлять кого завгодно і після них навіть авральна офісна робота може видатися раєм, особливо враховуючи, що рекламникам до авралів не звикати.
Робота керівника — це більше контроль, ніж творчість. Тому мистецька натура і художня освіта Андрія не мали можливості розгорнутися на повну котушку. Але з іншого боку, він спостерігав за роботою персоналу і дивувався: як вони можуть експлуатувати свої творчі сили у такому режимі? Бо одне діло — малювати те, що подобається і тоді, коли подобається, інше — робити двадцять варіантів того самого зображення, іноді не найвищої художньої цінності, бо саме такі зазвичай обирає замовник, а він платить гроші. Одна справа — вигадати якийсь красивий хід чи слоган, інша — народити тридцять три ідеї і переконувати замовника, що вони мають спрацювати. Подумки ставлячи себе на місце підлеглих, Андрій розумів, що не впорався би зі щоденним ґвалтом власного таланту. Недарма неврози та істерики — професійні захворювання професіоналів креативних ринків, а спиртне та легкі, а іноді зовсім не легкі наркотики — найрозповсюдженіші ліки проти них. Утім директор має щасливу можливість порозмовлявши з кріейторами та дизайнерами, відпочити у бухгалтерії, обговорюючи бюджет і кошторис, які після густої творчої божевільні здаються прозорими і ясними, неначе кришталь, навіть враховуючи те, що українські бухгалтери теж схильні до істерик — а як інакше за такої податкової системи? Ну а якщо додати до цього домашні істерики дружини з будь-якого приводу, то доля бізнесмена-рекламщика зовсім не видається солодкою. «Зате стаєш філософом», — заспокоював себе Андрій у хвилини розпачу.
— Андрію Віталійовичу! Ми не можемо не платити податки! — з порогу зустріла його фінансова директорка, пишна сорокалітка із надтріснутим нервовим сопрано.
— Не зрозумів, — закліпав Андрій. — Що значить — не платити? Хто сказав «не платити»?
— Вони! — вказала директорка, вказуючи звинувачувальним жестом на екран монітора. — Кажуть, що це економічний спротив режиму. Жодної копійки Януковичу! — голос її затремтів. — А я вважаю, що хоч це і правильно, але наступна влада навряд чи пробачить нам недоїмку, навіть якщо ми будемо скандувати «Банду геть!»
— Наступна влада, — скептично повторив Андрій. — Нам би цю для початку скинути.
Директорка махнула рукою:
— А якщо не скинемо, то ця точно не пробачить. То ми платимо?
— Ну звісно, — знизав плечима Андрій.
— Під вашу відповідальність! — продекларувала жінка і схилилася над клавіатурою.
Остання фраза прозвучала дещо дивно. Адже про відповідальність говорять тоді, коли порушують закон, а не тоді, коли його дотримуються. І лише усамітнившись у кабінеті з написом «Директор. Андрій Віталійович Литвин», він зрозумів, що, говорячи про відповідальність, фінансистка мала на увазі власні докори сумління, бо у закликах бойкотувати податки була чітка та зрозуміла ідея — організація фінансового страйку, яку вона в душі поділяла. А після цієї розмови можна було сховатися за слова шефа — і перед собою, і перед друзями у соцмережах. Мовляв, сама я підтримую, але начальник не дозволив. А він би, може, й дозволив би, якби все по-людськи пояснити... От уже ці психологічні ігри, хай їм грець!
За діловими дзвониками час летів непомітно. Коли у двері зазирнула арт-директорка Оксана, була вже обідня пора.
— Подивитеся остаточний варіант? — запитала вона.
Йшлося про рекламний ролик ліків, який замовник ніяк не хотів затверджувати. Кількість віскі, випитого під час його обговорення, вже вимірювалася літрами.
— А хіба я можу відмовитися? — посміхнувся Андрій.
— Без шансів, — запевнила Оксана і повела його до комп’ютера, за яким працював Антон, найкращий та найспокійніший із дизайнерів. Він міг десять разів переробити один і той самий матеріал, навіть не матюкнувшись.
— Подивіться, бо в мене вже очі замилилися. Добро від зла не відрізняю, — Оксана була схильна до філософських сентенцій.
— Та хто його зараз відрізняє, — розвів руками Андрій. — Вмикай.
На екрані застрибали пігулки, розчиняючись у воді та проскакуючи у горло пацієнта, виконане у кислотно-червоних кольорах.
Андрій скептично гмикнув:
— Мені здається, попередній варіант був кращим.
— Так його замовник забанив, ви ж знаєте. Кажуть, занадто абстрактний.
— Для замовника ідеальний ролик — це коли дві хвилини всі говорять, що його таблетки найкращі, — зауважив Андрій.
Оксана тяжко зітхнула:
— Життя складається з компромісів.
Андрій здивовано звів брови:
— Звідки у такої молодої дівчини стільки філософської гіркоти?
— Вона з хлопцем посварилася, — пояснив зазвичай мовчазний Антон.
— Судячи з налаштування на компроміс, це ненадовго, — попри значну різницю у віці Андрій намагався підгримувати неформальні стосунки з підлеглими.
Оксана зітхнула ще глибше:
— Але іміджеві втрати!
Вона була типовою представницею свого покоління і розривалася між навіяними сучасним інфо-простором феміністичними стандартами та традиційними біологічними викликами.
— Оксаночко, — Андрій дружньо поклав руку дівчині на плече. — Імідж треба знімати на ніч разом із білизною.
Згадка про білизну мала на меті піддражнити дівчину. Він любив спостерігати за тим, як напускний цинізм бореться із природною сором’язливістю. Дизайнер теж зауважив цю боротьбу, тому що піднявши очі, взявся спостерігати за начальницею. Вона зашарілася і вже відкрила рот, щоб віджартуватися, але не знайшла слів.
— Ну добре, — підсумував Андрій. — Хай їдять, що замовляли. Посилай як є, а там буде видно. — він подивився на годинник. — Я на Майдан. Коли що — на телефоні, звісно, якщо зв’язок не відімкнуть.
2
У своєму описі України XVII сторіччя француз Гійом де Боплан зазначав: «козаки повстають кожні сім років». З тих часів у нас нічого не змінилося — хіба перерви між повстаннями стали трохи більшими.
Рівно за дев’ять років після Помаранчевої революції центральна площа Києва знову перетворилася на революційний табір — адже Радянський Союз, а тепер Росія, не хотів відпускати від себе одну з найдавніших колоній, що за триста років перетворилася на своєрідне альтерего метрополії. Бо й саму свою назву — Россія, Русь — імперія позичила у Києва, свою мову скопіювала з церковної мови українців, свою історію переписала з наших книжок, ну а головне — торговий шлях до Європи, про який мріяв іще імператор Пьотр, — проклала через українські степи.