Андріас різко поставив чашку з кавою, мало не розбивши її:
— Так, я до начальства, а ви збирайте камеру. Зустрінемося внизу.
Сумка з чистими касетами стояла в кутку, а от щоб забрати акумулятори із зарядки, Руті довелося бігти до своєї бази біля сходів. Там, швидко переставивши батареї, вона кинула заряджені у сумку і, відходячи, кинула оком на чорний телефонний апарат, що стояв на стільниці. Дивний апарат із дивним голосом усередині, який говорив дивні речі. Вона затрималася на мить, немовби чекаючи, що телефон знову оживе. В голові промайнула зваблива ідея висмикнути з нього провід, щоб не ятрив і без того неспокійну душу, але врешті дівчина зірвалася з місця та побігла коридором, поспішаючи до колег, які, певно, вже чекали на помічницю. «Скоч як хоч, а свою тінь не перескочиш», — казала у таких випадках бабуся Надія.
Машина їхала вулицями, які практично нічим не виказували напруги, що витала у повітрі. Хіба що в центрі, біля будівлі Ради, оточеної барикадами після спроби штурму, постійно юрбилися люди, а буквально за декілька кварталів уже було спокійно — перехожі ховали носи у коміри курток, ховаючись від вітру, мирно їздили тролейбуси і світлофори моргали зеленими очима.
Дорогою чоловіки продовжували сперечатися, а Рута весь час озиралася, намагаючись вловити якийсь підозрілий рух. І таки вловила. На вулиці Жирмуну, що вела до казарм, щось відбувалося. Раптова метушня, яку не помітив би ніхто інший.
Уздовж тротуару швидко біг чоловік у довгому пальті та капелюсі, що своїми крисами приховував обличчя. Складалося враження, що це втеча, хоча чоловік і не озирався, як це зазвичай роблять утікачі.
— Оно! — вирвалося у Рути. — Дивіться!
Леонас з Андріасом у мить припинили розмову і обернулися туди, куди показувала їхня помічниця. І саме тут, із-за рогу, вибігла погоня — офіцер та двоє солдатів із пов’язками на руках. Патруль. Він переслідував того, у пальто, бо навіть через шум двигуна машини чулися крики: «Стій! Стріляю!» Звісно, останнє було перебільшенням, бо солдати були без зброї, а офіцер тільки притримував кобуру на поясі, навіть не розстебнувши її.
Наступної хвилини втікач завернув у провулок, що вів до парку на березі Нярісу. Патруль, не припиняючи кричати, припустився за ним.
— Давай! — скомандував Андріас водію, і той без зайвих слів зрозумів, що треба робити.
Машина прискорилася, приєднуючись до погоні. Але у ситуацію несподівано втрутився пішохідний перехід, через який ішли люди, тому водієві довелося загальмувати, пропускаючи.
— Рюпуже! Наволоч! — вилаявся Андріас невідомо на чию адресу.
— Ніде вони не дінуться! — запевнив Леонас. — Там одна дорога.
І справді, завернувши у провулок, вони невдовзі побачили розв’язку погоні. Втікач у пальті підскочив до групи чоловіків, що зібралася на березі, і сховався за їхніми спинами, а ті, побачивши військову форму переслідувачів, зімкнули лаву та перетнули їм шлях.
— А це вже цікаво! — підсумував Андріас і скомандував: — Зупиняй!
Тим часом патрульні спробували прорвати живу стіну, що виросла перед ними, ховаючи здобич, і заворушення привернуло увагу людей навкруги. Миттєво зібрався натовп, який затулив основних учасників подій. Останнє, що побачила Рута — солдата, який, вихопивши багнет, загрозливо махав ним перед цивільними. Обличчя другого солдата здалося Руті знайомим, і вона пришвидшила кроки, обганяючи не лише Леонаса, який почав знімати на ходу, але й навіть Андріаса.
Люди обурено гомоніли, а побачивши телекамеру, заголосили:
— Знімайте! Знімайте! Вони з ножем гналися за людиною!
Натовп розступився перед телебаченням, і в цей момент Рута остаточно переконалась. Очі не зрадили. Другим солдатом у патрулі був саме він — високий із пронизливими очима, той самий, що врятував її від комсомольців і на подяку отримав ляпаса, той самий, що закривав рукою камеру біля Будинку друку. Знову побачивши хлопця, Рута раптово відчула кураж, як тоді, при першій зустрічі, і виступила наперед, немовби саме вона була головною у знімальній групі.
Дівчина спиною відчула, як люди, пропустивши камеру, знову зімкнули лаву. Судячи з сердитих облич натовпу та зацькованого вигляду офіцера, ситуація була серйозною. Єдиним, хто, здавалося, зберігав контроль над ситуацією, був високий Андрій, вона одразу пригадала і його ім’я. Він навіть трохи усміхнувся до неї — певно, теж упізнав.
— О! Старі знайомі! — Рута посміхнулася у відповідь і заговорила несподівано командним голосом. — Що тут у вас?
— Нічого, — запевнив Андрій і розвів руками, ніби підтверджуючи мирні наміри. — Погарячкували трохи, тепер все нормально.
Він озирнувся навкруги, щоб усі побачили посмішку та розведені руки. Литовці — не надто емоційні люди, крім того ще мить тому тут було гаряче, тому миролюбний жест залишився без оцінки натовпу. Рута розуміла людські настрої, тому порадила голосно:
— Йшли би ви краще додому. Бо люди в нас балтійського темпераменту — добрі та спокійні. Тому краще їх не дратувати.
Почувши це, натовп схвально загомонів:
— Точно!
— Додому йдіть!
— Додому!
— Ми вже зрозуміли, — запевнив Андрій, роззираючись все ще з усмішкою.
Офіцер з іншим солдатом стояли, потупивши очі, немовби бешкетники в кабінеті директора школи.
— Дайте їм дорогу! — сказав Андріас, який тонко відчув ситуацію.
— Дорогу! — відлунням повторили голоси, і люди почали розступатися, утворюючи своєрідний живий коридор.
Андрій побачив це і підштовхнув убік офіцера, закликаючи не зволікати. Той послухався і, так само не підводячи погляду, пішов у прохід. За ним посунув і другий солдат. Андрій ще раз роззирнувся навсібіч, демонструючи, що інцидент вичерпано, і Рута зробила крок до нього.
— Чекай. А твоє прізвище Литвин? — запитала вона.
— Литвин, — дещо здивовано відповів хлопець. — І що?
Тоді дівчина двома руками обійняла його за шию, стала навшпиньки і міцно поцілувала.
Люди навкруги зашуміли й почали аплодувати, а солдат, який ішов за офіцером, озирнувся і щось прошепотів крізь зчеплені зуби.
15
Майдан співав гімн. Так уже повелося — відзначаючи перемоги, починаючи віче, сумуючи або радіючи, та й просто щогодини на Майдані співали гімн. Будинок профспілок горів велетенським димним смолоскипом, на іншому боці Хрещатика палало наметове містечко, а поміж цих вогнів співали люди, розриваючи лютневу ніч своїми голосами та посилаючи у небо сигнал: українці знову є, і вони не здадуться. Кілька прожекторів з боку Інститутської намагалися прорізати стіну диму, щоб відкрити огляд для нападників, але їм не вдавалося сягнути далі дерев’яного хреста на пагорбі, і він стояв залитий сяйвом у щільному димному мороку, наче благословляючи захисників табору революції. Навпроти, у Михайлівському соборі, били дзвони, їхні удари закликали на допомогу і віддавалися луною десь у найбільших глибинах людської підсвідомості.
Андрій співав разом з усіма, не в змозі відірвати очей від цієї картини. Певно, саме так виглядав Київ під час нашестя орд Батия сімсот років тому. Минають роки, будуються міста, міліють річки і єдине, що лишається незмінним — це люди. Люди і вогонь навколо них.
Раптом у темряві, що згущалася одразу за багаттям, Андрій розрізнив знайомі постаті. Від барикади до нього чимчикував Семен, на плечі якого буквально висів поранений Борис. Андрій одразу кинувся назустріч і підхопив товариша з іншого боку. Той глухо застогнав.
— Що з ним?
— Під кулю потрапив, — обурено, неначе йшлося про погану поведінку сина-підлітка, відповів Семен.
— Як це?
Борис ступав на землю однією ногою, друга висіла нерухомо, і саме вона, вочевидь, викликала стогони у його грудях.
— Я... шину вийшов у вогонь... ну, щоб кинути, а тут щось в ногу... — він говорив нерозбірливо, як усі поранені.
Семен кивнув головою, показуючи на нерухому ногу товариша:
— Я джгутом перетягнув поки. Але це ненадовго. Треба у лікарню.