— Радянські солдати захопили станцію і вимкнули зв’язок у всьому місті.
Це звучало просто як констатація факту, але насправді означало, що починаються по-справжньому небезпечні події.
— А тут, — Леонас покладав важелями і, не отримавши жодного результату, поклав трубку на місце. — Тут все-таки був спецзв’язок, хтозна, як воно підключено. Може, щось закоротили. А може, це так звані перехідні процеси, які ніколи не піддаються раціональному поясненню.
— А-а! — сказала дівчина, немовби щось зрозуміла.
— Добре, — підсумував Леонас. — Немає часу на телефон. Збирай швиденько всі касети, що ми назнімали за ці дні.
— Все погано? — вона підвелася і слухняно почала складати в сумку результати кількаденної праці знімальної групи.
— Погано, — кивнув оператор. — Ти англійську знаєш?
Англійську Рута вивчала у спецшколі, але не стала цим хвалитися, а просто кивнула.
— Чудово! — зрадів Леонас. — Значить так. Із цими касетами ти підеш до Верховної Ради, там тобі дадуть стіл і будеш писати анотації на кожну зйомку, щоб можна було розібратися, де що.
Дівчина здивовано звела брови:
— Англійською? Навіщо?
— Їх треба передати на Захід. Щоб там знали правду.
Голос старого телевізійника звучав навдивовижу спокійно, якщо брати до уваги те, яку інформацію він повідомляв.
Вимогу Горбачова повернути дію радянської Конституції у Литві люди спочатку сприйняли як чергову бздуру — Президент СРСР був відомий своїми ексцентричними заявами. Переказували навіть його слова: «Ніде ви не дінетеся. Нікуди ви не підете». Це звучало смішно, немов дитячі погрози. Але коли наступного дня солдати захопили Будинок друку, аеропорт і Департамент охорони краю, стало зрозумілим, що цього разу все буде не по-дитячому. Ну а незабаром литовські комуністи оголосили про створення Комітету національного порятунку, і подальший розвиток подій став цілком передбачуваним. Виникало лише одне питання: це буде бліцкриг, як у Чехословаччині шістдесят восьмого, а чи то Литву спробують задушити поступово.
В цих умовах відключення телефонів свідчило про початок масштабної військової операції, це розуміла навіть Рута, яка не зналася на політичних тонкощах.
— Леонасе, — несміливо почала вона. — А як ви тут без мене? Я ж можу робити анотації в телецентрі, а коли треба, допомагати вам.
Але ця пропозиція не справила враження на оператора. У відповідь він красномовно покрутив головою:
— Нам треба, щоб касети збереглися. А в телецентрі може бути занадто гаряче.
— Ну тоді я віднесу касети і повернуся, — вона продовжувала вигадувати варіанти.
— Ні, ти залишишся у Раді і писатимеш анотації, — в його словах читався остаточний вирок.
— А якщо Раду захоплять?
Леонас знизав плечима:
— Тоді будеш робити те, що тобі скажуть там. Але під Радою повно людей. І барикади. Її просто так не взяти. Чи принаймні не одразу. А тут... — він показав рукою навкруги, немовби підкреслюючи відкритий простір, що оточував головний інформаційний центр Литовської республіки.
Цей жест був настільки красномовним, що дівчина запитала:
— Тобто насправді ви просто хочете відіслати мене у безпечне місце? Правильно?
— У Вільнюсі, на жаль, зараз немає безпечних місць, — зітхнув Леонас. — Усе зібрала?
— Так, — вона закрила сумку.
— Тоді ходімо зі мною, я відведу тебе до потрібних людей.
Вони йшли коридором телецентру, і Рута не впізнавала його. Великі вікна де-не-де були забарикадовані шафами та стільцями, біля дверей лежали мішки з піском.
На вулиці панував зимовий вечір, і світло з вікон, прориваючись через меблеві завали, утворювало на землі примхливі фігури. Леонас сам сів за кермо редакційних «жигулів» і поплескав по сидінню поруч, запрошуючи дівчину приєднатися.
— А де водій? — запитала вона, не побачивши звичної мовчазної постаті за кермом.
— Захворів, — дещо відсторонено, немовби прикриваючи якусь іншу причину, пояснив оператор. — Сідай.
Звична слухатися старших, вона сіла, акуратно зачинила розхлябані дверцята, і лише потім сказала:
— Я все зрозуміла! Я вас не влаштовую як помічниця, тому ви просто шукали привід відіслати мене з телецентру і вигадали про анотації. Так?
Леонас завів двигун і повільно виїхав зі стоянки.
— Не кажи дурниць. Захід — це наша остання надія. Якщо інформація дійде до Заходу, вони зможуть вплинути на Москву. Тільки їх почують у Кремлі. Але в Європі та Штатах не знають литовської. Тому потрібен докладний опис кожної касети. Зрозуміло?
Дівчина сиділа, скулившись, як школярка, яку вичитує класний керівник. Але в голосі її відчувалася впертість.
— Я не єдина, хто знає англійську, — сказала вона.
— Але єдина, хто розбереться у наших касетах.
— Ну чому, Андріас розбереться. І англійська у нього краща.
Леонас зітхнув:
— Андріаса немає.
— Як немає? — не зрозуміла Рута.
— Поїхав.
— Куди?
— Невідомо. Сказав, що їде, і все.
Рутині очі полізли з орбіт:
— Утік? Андріас утік?
— Не знаю, — різко відповів Леонас, демонструючи, що йому неприємна ця тема.
Дівчина замовкла, намагаючись перетравити почуте.
— Він злякався? — голос її зробився зовсім тихим. — Андріас?..
Замість відповіді Леонас тільки здвинув плечем.
— Ну тоді тим більше не можу піти! — заявила Рута. — Ви без мене не впораєтеся.
— Впораюсь, — запевнив він.
Машина вже мчала повз парк до мосту через Няріс. Дівчина підвела голову, в очах її стояли сльози.
— Леонасе, будь ласка, не відсилайте мене!
— Дитино, — старий оператор звільнив одну руку від керма і по-батьківськи поклав її на дівоче плече. — Іноді доводиться робити не те, що хочеться, а те, що треба.
Вона смикнула рукою, звільняючись від доторку, і раптом вибухнула:
— Та що ви, змовилися? Той — не ходи до телецентру, і ви теж.
— Той, це хто? — не зрозумів Леонас.
— В телефоні, — пояснила дівчина.
Леонас усміхнувся:
— Тоді слухайся обох.
— А от і не буду! — вперто сказала Рута.
Площа біля Верховної Ради, куди вони дісталися за двадцять хвилин, нагадувала декорації для фантастичного фільму. Під’їзні шляхи перекривали завали з бетонних блоків, проміжки між колонами будівлі закривали велетенські щити з металу та ґрати з арматури, на гострі кінці якої було настромлено десятки радянських паспортів та військових квитків від найпалкіших прихильників незалежності як символ розлучення з імперією. На площі лежали купи дошок і колод, горіли багаття, біля яких грілися люди, стояло навіть декілька польових кухонь, які годували демонстрантів. Повсюдно виднілися написи «Laisve», «Lietuva», «Freedom» разом із зображенням Гедимінових стовпів і навіть українського тризуба з гаслом «За вашу і нашу свободу».
На заклик Ландсберґіса вийти на вулицю і захистити республіку відгукнулися десятки тисяч людей. Хлопці з пов’язками «Литовської стрілецької спілки» тримали в руках різномастні мисливські рушниці, деякі навіть хизувалися пістолетами — швидше за все, трофеями ще Другої світової. В очікуванні можливих бойових дій було утворено лікарські бригади, які можна було впізнати за саморобними накидками із червоними хрестами.
Леонас, який за звичкою кинув до салону машини камеру, не втримався і почав знімати цю колоритну картину просто з плеча.
— Для історії, — пояснив він.
— Тоді хай чують, що ви не дозволяєте мені захищати Литву! — голосно заявила Рута, стаючи перед об’єктивом.
Леонас натиснув на «Стоп».
— Слухай! Кожен захищає Литву як може. Оно наші стрільці — зброєю, лікарі — медициною, інші — своїми тілами, тим, що знаходяться тут.
— А ви? — не вгавала Рута.
— Я — камерою.
— Тоді і я хочу камерою. Точніше, сумкою з акумуляторами, бо Андріас утік, водій утік, а ви самі не зможете.
— Та зрозумій, не дівоча це справа — йти під танки!
— Ага! Значить ви таки навмисне мене відправили! Я правильно здогадалася!