— Нічого не навмисне! Просто там ти принесеш більше користі!
Вони сперечалися так завзято, що люди почали озиратися. Леонас першим відчув незручність, стишив голос, і Рута одразу взяла з нього приклад. Проте це не знизило градусу розмови.
— Кожен має робити свою роботу!
— Моя робота — бути поруч із вами. Самі сказали.
— Вперте дівчисько!
— Може, й так. Але я не гірша за інших!
— Lietuva, Tėvynemūsi! — розпочав раптом хтось біля найближчого багаття.
— Tudidvyriųžeme, — одразу підхопили інші голоси.
Хоровий спів — це слабкість литовців. Невипадково першим очільником відродженої республіки вони обрали музиканта Вітаутаса Ландсберґіса.
За кілька секунд уже вся площа співала:
— Tegul Tavovaikaieina Vientakaisdorybės.
«Національна пісня» текла могутнім потоком, заповнюючи площу, місто і, здавалося, всю Литву. Вона народжувалася в душах людей, які прийшли захищати Батьківщину, і ставала на захист разом із ними, утворюючи невидиму, але відчутну стіну, через яку не зможуть прорватися радянські війська.
І десь там, серед голосів та вогнів багать, на площі загубилися двоє — сивий чоловік із відеокамерою та молода дівчина в яскравій шапці, які поволі просувалися поміж вогнищ та завалів до будівлі Верховної Ради, останнього бастіону литовської революції.
17
Вони йшли щільною групою посеред проїжджої частини, на око — душ із сорок, швидким кроком прямуючи просто на барикаду. На тлі темного одягу виділялися бейсбольні битки та різнокаліберні дрючки, які міцно стискали руки у рукавичках. Де вони взялися — ніхто не помітив, бо захисники були зайняті балачками. Але навіть якби помітили — що з того, коли кликати на допомогу немає кого, а жменьці людей проти такої сили не встояти.
Андрій одним поглядом оцінив ситуацію й одразу поспішив приєднатися до захисників, мабуть, вперше за весь Майдан видобувши з-поза спини свою битку. Тим часом на барикаді вже командував Семен:
— Так! Закрили прохід, щоб здавалося, ніби нас багато! — він хапав за рукави студентів, розставляючи їх на позиціях. — Давай сюди, лівіше!
Піддони, на яких щойно сиділи хлопці, вже затуляли прохід. Семен ударив биткою по залізному боку порожньої діжки, в якій колись горіло багаття, і вона відгукнулася глухим стогоном. Потім іще раз. Студенти вмить зрозуміли ідею та почали й собі стукати палицями по дошках барикади, щоб підняти власний бойовий дух і дати сигнал ворогові — легкого життя йому не буде. Семен керував так упевнено, неначе народився у вуличних боях. Андрій дивився на друга із неприхованим здивуванням, якщо врахувати одкровення, які нещодавно від нього почув.
— Не спимо! — командував Семен. — Готуй коктейлі!
Андрій зрозумів, що остання фраза стосується зокрема і його, нахилився та вільною рукою підняв із землі пивну пляшку, закорковану куценькою ганчіркою. Запальничка лежала у внутрішній кишені, і щоб дістати її, довелося спочатку затиснути битку між колін, звільняючи другу руку. Отак скоцюрбившись, він поліз за пазуху, а Семен тим часом підхопив другу пляшку і впевнено чиркнув запальничкою, яку тримав напоготові.
Чиркнув й одразу завмер із вогником в руці.
Титушки вже підійшли впритул до барикади. Однак поводилися вони більш ніж дивно — жоден не вигукнув, не вимахнув своєю зброєю, не побіг в атаку, як годилося б у разі штурму. Вони навіть не розосередилися, а продовжували йти тою самою щільною групою до проходу, сяк-так загородженого діжками.
Студенти припинили вибивати палицями ритм і теж завмерли, здивовані незвичайною поведінкою ворога. Вони розгублено перезиралися, поки один нарешті наважився і несміливо запитав:
— Свої?
Прибульці тим часом акуратно відсунули діжки і почали по черзі заходити у звільнений прохід. Семен здивовано спостерігав за їхніми діями, не знаючи, яку команду давати, а другий студент уже опустив свою палицю:
— Хлопці, ви звідки? — гукнув він.
— Львівщина, — буркнув той, що відсував діжку.
— Свої! — загорлали інші захисники, й собі опускаючи зброю.
— Пробачте, — сказав прибулий у дорогому мотоциклетному шоломі. — Ми тільки оце доїхали. Чули, що у вас гаряче.
Семен посміхнувся у відповідь:
— Гаряче — не те слово.
І тут Андрієві, який весь цей час у незручній позі копирсався за пазухою, а тому не бачив і не чув того, що відбулося, нарешті вдалося видобути запальничку. Він підніс вогник до горлечка пляшки, обмотаного ганчір’ями, іншою рукою прихопив битку і підвівся назустріч нападникам із палаючим коктейлем у руці. Ще мить — і пляшка полетіла би під ноги.
— Стій, це свої! — різко крикнув Семен, помітивши це.
Від цього крику і від побаченої картини Андрій розгубився. Він переводив погляд із вогню у своїх руках на барикаду, потім із захисників на львів’ян.
— Дай сюди! — Семен підійшов і забрав коктейль, потім рукою в рукавиці вміло збив полум’я і розмотав ганчірку.
Прибулі натомість пройшли через барикаду і швидким кроком рушили в бік Майдану, де й далі точився спротив. А з боку вулиці Хмельницького вже наближалася наступна група чоловіків — три-чотири десятки, рівно стільки, скільки влазить в автобус.
— Хлопці! Це наші приїхали! — на повні груди закричав студент, який розповідав про мирний наступ, і тільки зараз усі відчули, що найгірше позаду. Що це тільки початок великої підмоги, яка суне до Києва з усіх сторін — Галичини, Волині, Поділля, Слобожанщини, з козацької Наддніпрянщини, Таврії та Бессарабії, — звідусіль, де вчора ввечері довідалися про штурм.
— Ну, тепер ми їм дамо! — видихнув студент.
Андрій спостерігав за цією картиною мовчки, несила зрушити з місця від емоцій, що захопили його. І, мабуть, ще довго стояв би, супроводжуючи очима нові й нові групи підкріплення, що стікалися з вулиць та провулків, але раптом у кишені його заспівав телефонний звук виклику.
Цей звук одразу привів до тями, він видобув апарат, на екрані світився номер доньки.
— Рута! — сказав Андрій сам собі, немовби переконуючи у чомусь, а потім натиснув на кнопку і обережно підніс трубку до вуха.
— Альо! — одразу забринів дзвінкий доньчин голос. — Батьку! Це я! Ти живий?
Андрій ще раз подивився на екран, ніби не довіряючи власному слуху.
— Рутонько! Доцю! Ти жива?
— Все добре! — запевнила дочка. — Просто в мене телефон розрядився.
Просто телефон розрядився! І справді просто, враховуючи, яку ніч довелося пережити.
— Боже мій! — зітхнув Андрій. — Ти де?
— У подруги. В КМДА.
— І я тут. На барикаді біля ЦУМу.
— Ой! — зраділа вона. — То я вже біжу до тебе!
Андрій натиснув відбій, і фотографія доньки зникла з розбитого екрану.
— Ну слава Богу! — сказав він.
— Хлопці, ви звідки? — запитував Семен у наступної групи підкріплення, яка проходила поруч.
— Тернопілля, — озвався той, що йшов попереду.
— Молодці, що протрималися. Зараз легше буде, — додав другий.
— Наших іще багато їде, — запевнив третій.
Семен усміхнувся якось розгублено, й Андрій вкотре здивувався — невже він і так може?
— А я вже думав, нам кінець. Слово честі, — зізнався Семен.
— Це їм кінець, — пообіцяв третій.
Хлопці в мотоциклетних шоломах та будівельних касках із кийками та битками в руках ішли в бік Майдану, а десяток захисників тилової барикади супроводжували їх поглядами, не в змозі повірити у реальність того, що відбувається. Того, що після вогню, крові та безнадії цієї ночі настає ранок і з ним повертається надія.
— Таточку! — пролунав раптом дзвінкий голос.
Андрій обернувся, і в обійми йому кинулася дочка. Рута! Жива! Легко, неначе пір’їнку, він підняв її над землею і міцно притиснув до грудей.
— Чому не подзвонила? Я тут...
— Та я ж кажу, телефон, — відповіла вона з дитячою безпосередністю.
— А попросити в когось не могла?
Дочка розвела руками:
— Могла, але я ж твого номера не знаю. У мене все в пам’яті.