— В пам’яті, — перекривив її Андрій і ще раз міцно обійняв.
— Тату, не бурчи, ти ж і сам мого номера не знаєш.
— Як це, не знаю? — обурився він. — Тридцять вісім.
— Ну! — в її очах стрибали бісики.
— Тридцять вісім. Нуль... Та ну тебе!
Вона засміялася. Він видобув з кишені телефон і уважно подивився на розбитий екран.
— Слухай, — голос став несподівано серйозним. — А ти можеш свій телефон вимкнути?
— Що? — здивувалася дочка.
— Вимкнути телефон можеш?
— Навіщо?
Щиро кажучи, Андрій і сам собі не зміг би відповісти на це питання. Але він відчував, що мусить це зробити.
— Мені подзвонити треба. Негайно.
Рута покрутила головою:
— Не розумію. До чого тут мій телефон?
— Потім поясню, — нетерпіння уже чулося в його голосі. — Телефон вимкни, будь ласка.
Дочка трохи ображено смикнула губами, але слухняно витягла телефон і натиснула на кнопку.
Дочекавшись, поки її екран погасне, Андрій ступив два кроки вбік і знайшов на своєму розбитому апараті номер доньки.
Зависла пауза. Потім через простір і час пролунав довгий низький гудок. За ним іще один. І ще. Андрій нетерпляче затрусив головою. Але гудки йшли один за одним, і більше ніхто не відгукувався з того боку.
— Руто! — Андрій почав умовляти свій телефон, немовби той міг щось вдіяти. — Руто! Візьми трубку! — він спочатку говорив це тихо, практично пошепки, але з кожним наступним гудком голос його ставав гучнішим, поки перетворився на крик. — Руто! Ну! Візьми ж трубку! Візьми! Руто! Рутонько!
Десь у закапелку під сходами Вільнюського телецентру дзвонив дивний чорний телефон без диска, телефон, з якого неможливо було нікуди подзвонити, залишений у спадок радянською ВОХРою. Крім нього ніщо не порушувало тиші у коридорах телецентру, з усіх боків оточеного радянськими десантниками.
Андрій уже практично волав у трубку, намагаючись докричатися у дев’яносто перший, щоб змінити те, чого змінити не можна, коли раптом за спиною почув жіночий голос.
— Андрій?
Він обернувся. Перед ним стояла жінка за сорок зі знайомим і водночас незнайомим обличчям. Але головне — у шапці! На її голові була яскрава жовто-зелено-червона шапка, та сама, що стільки років снилася йому у снах.
— Рута? Ти? — він не міг повірити власним очам.
Жінка кивнула самими кінчиками вій. Андрій несміливо простягнув руку і торкнувся спочатку яскравої шапки, а потім і волосся Рути. Його Рути.
— Рута!.. Як ти мене знайшла?
Вона усміхнулася:
— Ну ти ж сам мені сказав, де будеш зранку дев’ятнадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого року.
Андрієві пальці продовжували вивчати її обличчя, торкалися щоки, вилиць, шиї.
— Ти шукала? — запитав він.
— Всю ніч.
— І я шукав.
Дочка, яка стояла поруч, здивовано переводила погляд з тата на незнайому жінку, яку він чомусь звав її, Рутиним іменем, а потім знову на батька. Ні, таким вона його ніколи не бачила.
— Тату, що з тобою? — врешті запитала дівчина.
Андрій обернувся, немовби заскочений зненацька, потім розгублено усміхнувся:
— Руто!.. Руто! Це — Рута.
— Рута? — перепитала дочка.
— Рута? — повторила жінка. — Тобто вона — Рута?
— Рута, — кивнув Андрій.
— А чому ж ти одразу не сказав?
— Коли? Телефоном чи тоді, біля Будинку друку?
— Тату, ти можеш пояснити мені, що відбувається? — втрутилася дочка, і в її голосі прозвучали нотки образи.
— Ні, — зізнався Андрій. — Я не знаю, що відбувається.
— І я не знаю, — кивнула жінка.
Семен, який з відстані у кілька кроків спостерігав цю сцену, стурбовано потрусив головою:
— Це ж треба, як його гранатою тарахнуло.
Андрій обережним рухом зняв яскраву шапку з голови Рути, Рути-старшої.
— Я її двадцять років берегла, — сказала вона.
— Ру-та, — по складах повторив він. — Ру-та.
Потім нахилився вперед і двома руками обхопив обох своїх дівчат — Руту і Руту, старшу і молодшу — та міцно притиснув до себе. Так міцно, що навіть не помітив першого спротиву дочки і того, як вона врешті скорилася, обійняла його рукою та погодилася притулити себе до незнайомої жінки з її іменем, яка взялася невідь звідки і невідь чому мала права на її тата.
Так вони і стояли втрьох, обійнявшись посеред Майдану, а люди поруч ішли на барикади, оминаючи дивну трійцю людей, які після довгої ночі нарешті знайшли одне одного.
З усіх боків до Хрещатика текли людські ручаї. Майдан вистояв і готувався до перемоги.
Брати Капранови
Біографія письменника — це його книжки.
«Кобзар 2000» Братів Капранових перевидавався вже сім разів, «Мальована історія Незалежності» — п’ять, «Приворотне зілля» та «Веселих свят!» — двічі, «Щоденник моєї секретарки» — тричі. А ще була сімейна сага «Забудь-річка», історичний детектив «Справа Сивого» та журналістське розслідування «Майдан. Таємні файли», історичний роман «Паперові солдати». І жодна з книжок не схожа на іншу, і та, що ви тримаєте в руках, не схожа на попередні.
Братів двоє — письменник один. Отже письменник Брати Капранови вже 15 років пропонує читачам свої книжки. Родом з Півдня, по батьковій лінії — з Миколаївщини, по маминій — з Одещини. Мешкає в Києві, а точніше, під Києвом, навідує рідний Очаків, щоб вклонитися могилам предків. Твердить, що у своїх книжках нічого не вигадує, а героїв та події бере з реального життя.
Що може допомогти у скрутній ситуації? Тільки любов.
Вона надає сили для боротьби та рятує від зневіри. А іноді навіть творить чудеса.
У далекому 1991-му киянин Андрій Литвин служив у Вільнюсі і брав участь у штурмі Телецентру як радянський солдат. У 2014-му він знову став учасником революційних подій, але тепер уже як захисник української незалежності. І, на відміну від товаришів, він не лізе у сутички з силовиками — адже сам колись був у їхній ролі. Проте все змінюється у мить, коли пропадає зв’язок із дочкою Рутою, яка працює в бібліотеці Майдану. Український Дім захоплюють «беркутівці». І Андрій вирушає на пошуки дочки у всіх найгарячіших точках спекотної ночі з 18 на 19 лютого 2014 року.
Разом із жменькою майданівців він захищає барикади, водночас розшукуючи дочку, коли раптом його дістає минуле — Вільнюс 91-го і литовська студентка Рута, в яку він, сержант Литвин, колись був закоханий...
Нова книга Братів Капранових, як завжди, стане для вас приємним відкриттям.