Біля намету шостої сотні, до якої колись записався був Андрій, стояло шестеро хлопців, сьомий рубав дрова для кухні. Всі крім нього були споряджені за майданною модою — каски чи мотоциклетні шоломи, респіратори, битки. Колишній однокашник Андрія по інституту Семен хвалився новим надбанням — захисними щитками на руках і ногах, зробленими зі звичайних глянцевих журналів та клейкої стрічки. Він періодично стукав по них палицею, щоб продемонструвати ефективність такого захисту.
— Слава Україні! — привітався Андрій.
— Героям слава! — першим відповів Семен.
Ритуал рукостискань на мить відвернув увагу від Семенових доспіхів, утім він одразу виправив ситуацію, похвалившись:
— От бачите, навіть з жіночих журналів може бути користь!
— Думаєш, поможе? — скептично перепитав кухар.
— Аякже! Ми тоді у грудні з ментами штовхалися, то вони, суки, по литках б’ють. А так виходить щиток, як у футболістів. А руку можна просто підставити, коли кийком б’ють, от спробуй!
Один із хлопців ліниво махнув биткою у бік Семена, і той різко викинув назустріч передпліччя, обмотане журналом.
— От бачиш! — захоплено вигукнув він.
— Солідно, — похвалив Андрій.
— Щоб ти знав, колись в Англії ополчення вдягалося у доспіхи, зроблені з паперу.
— Я собі уявляю! — засміявся кухар.
— Серйозно! — емоційно продовжив Семен. — Складали багато шарів і простьобували нитками, як ковдру. То щоб ти знав, воно стрілу витримувало.
— Що нового? — поцікавився Андрій, коли тема паперового захисту вичерпалася.
— Та в Маріїнському заміс, — відповів Семен. — Менти з титушками взяли наших у кільце. Кажуть, уже кілька вбитих.
Андрій розвів руками. Погані передчуття підтверджувалися:
— Це такий мирний наступ?
— Так і я ж про це, — Семен плюнув собі під ноги. — Який може бути мирний наступ? Де таке бачено? Це як печений лід. Мирний і наступ. Мирно йде худоба на бійню, а наступ — це зовсім інше.
Всі закивали на знак згоди. І така єдність не дивувала, адже ті, що вірили в нову ініціативу Ради Майдану, пішли до Маріїнського. На Майдані залишилися лише скептики.
— Я позавчора дизель у каністру заправляв для генератора. То що ви думаєте, налетіли, схопили і присудили нічний арешт,— поскаржився хлопець, який виконував обов’язки старшини-господарника. — Я судді кажу: дизель для коктейлів Молотова не годиться, потрібен бензин, — а їй пофіг. Якщо каністра, значить терорист. Тепер після десятої маю бути вдома, інакше посадять.
— Отож і виходить, що ти завжди винен! — Семен продовжував постукувати себе по доспіхах із журналів, немовби перевіряючи їх, а потім красиво перекручував кийка, і перекидав його у ліву руку і знову стукав. — Ти винен апріорі. Навіть якщо не винен. А як на мене, то краще вже сидіти за діло, а не просто так.
Андрій глянув у бік Інститутської, де на горі стояла Адміністрація Президента. Звідти долинав шум, поки зовсім здалеку, так що його можна було сприйняти за звичні звуки великого міста.
— Ти що, думаєш, уже почалося? — стурбовано запитав він.
— А хрін його знає, — Семен знову перекинув кийка з руки в руку. — Згадай грудень. Тоді теж пробували, але отримали люлєй і відійшли.
Тим часом до компанії підійшов ще один учасник, одягнений підкреслено цивільно, навіть без респіратора на шиї — неодмінного атрибута всіх, хто наближався до передової. Респіратор мав захистити не лише від їдучого диму покришок, але й від оперативних камер міліції. Борис, давній товариш Семена, з яким Андрій зійшовся на Майдані, дисципліновано чергував на барикадах, працював як усі, але не виявляв жодних ознак агресії. Він був дещо дивним, як це часто буває з інтелігентами, зате з ним ніколи не було нудно, адже спектр тем для обговорень пролягав від квантової фізики до китайської філософії.
— Усіх вітаю! — неголосно привітався Борис.
— Привіт! — простягнув йому руку Андрій.
— Героям слава! — відгукнувся Семен і знову вимахнув кийком.
Зависла пауза. Всі прислухалися до звуків з Інститутської.
— До речі, мені дружина дзвонила, — вирішив підняти бойовий дух Андрій. — Каже, у нас тут терористи, підготовані в Литві та Польщі.
Треба ж було отримати якусь користь від неприємної розмови з благовірною, а так хоч хлопці потішаться.
— Та ти що! — здивувався кухар.
— Реально. Каже, ми тут всі за гроші, просто нам правди не говорять.
— Смішно, — кивнув Борис без тіні посмішки. — Ми за гроші, але нам про це не говорять.
— А де вона? — поцікавився старшина сотні.
Семен здивовано звів брови:
— Так вона ж у тебе наче нормальна була.
— Якби була нормальною, не втекла б до мами в Краснодар.
— А, у Краснодарі! — розвів руками старшина. — Ну звідти видніше.
— Віртуальна реальність, — кивнув Семен.
— Добре, хоч Рута не з нею... До речі, — Андрій поліз у кишеню за телефоном.
Розповідь про дружину викликала в душі те саме тривожне почуття, що виникло від слів «телефон не відповідає». Коли у дочки не відповідає телефон та ще й під час революції — це дуже погано. А враховуючи події у Маріїнському та цілком можливий штурм Майдану силовиками — тут навіть слів не можна підібрати, щоб описати стан батькової душі.
Андрій відійшов на два кроки від товаришів, щоб мати можливість спокійно поговорити, коли до нього долетіли чиїсь слова:
— Ні, мамо, ми просто в кіно пішли. Чому шум? А кіно про війну, — він обернувся і побачив двох хлопців явно шкільного віку, один з них тримав телефон біля вуха: «Ні, ми не на Майдані, що ти», — спокійно збрехав хлопець.
Батьківська душа Андрія, звісно, обурилася такій нахабній та відвертій дезінформації, але патріотична свідомість стала на бік хлопців. І справді, вони ж не в нічний клуб без дозволу прийшли. Хоча з іншого боку, в нічному клубі було б безпечніше. Отак усе життя — намагаєшся зрозуміти дітей, а в результаті втрачаєш батьківський контроль. Він відігнав від себе зайві думки і викликав номер Рути. Телефон подумав хвилинку, бо мережа на Майдані, як завжди, була перевантажена великою кількістю протестувальників, а потім сказав противним жіночим голосом:
— Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Передзвоніть пізніше.
— Тьху ти! — вилаявся Андрій і повернувся до товаришів.
Тим часом без нього розмова вже перетворилася на суперечку:
— А я кажу, не буває мирних наступів! — запально доводив Семен.
— Махатма Ґанді вважав інакше, — спокійно відповідав Борис.
— Твій Ґанді воював з англійськими джентльменами, а ми — з титушками та ментами. І потім, Ґанді говорив про мирний спротив, а не наступ. Відчуй різницю.
Це була вічна тема для дискусій — між тими, хто рвався у битву, і тими, хто вірив у ненасильницьку зміну влади. І тих, й інших завжди вистачало на Майдані.
— Ну ми ж не хочемо вічно сидіти тут, на барикадах. То треба йти вперед, — Борис був спокійним, пацифізм із нього ліз навіть у манері висловлюватися, неквапливій та розміреній.
— Мирно йти вперед? — глузливо перепитав Семен.
Борис виправився:
— Ну, це я фігурально кажу «йти вперед». Просто треба розвивати протест.
— Так і я про те саме! — знову вимахнув кийком Семен. — Оголосити атаку — і ми позносимо цю банду за півгодини.
— Або вони нас, — спокійно уточнив Борис.
Це було слушно, тому Семен тільки плечима знизав:
— Що поробиш? Війна. А ля ґер ком а ля ґер.
— Так, власне, війна. Війни і не повинно бути, — в голосі Бориса звучали нотки вчителя, який має справу з нерозумною дитиною, і це помітно дратувало співрозмовника. — Має бути не війна, а примус влади до капітуляції. Бо війну проти них, — він вказав пальцем у бік Банкової, — ми не виграємо.
Семен, мабуть, і справді роздратувався, тому що у відповідь буркнув:
— Звісно, не виграємо, якщо дехто боїться навіть каменем кинути.
Завжди спокійний Борис почервонів і зробив крок уперед: