Петровський зустрівся з Андрієвим поглядом своїми очима — вони були повні сліз, а уста щось говорили до Кулинича… Ті очі, далебі, нічого не бачили. І знову Андрієві пригадалася мати й її потойбічний зір, коли вони розставалися…
Андрій зітхнув і тихенько поклав свою руку Петровському на коліна:
— Отче… Я не віруючий… Але… розкажіть мені ще, розкажіть мені про сад Гетсиманський…
І, прикусивши губу та дивлячись в стелю, поза стелю, десь у невідоме, Андрій слухав про Юду, думав про братів і в темряві, що застилала зір, йому ввижався темний, сповнений чорного, задушливого тропічного мороку сад, тоскна тиша й сильвети мірт та кипарисів… Христос на колінах з очима, наставленими в безодню душної ночі… Млость передсмертної душевної муки… Зрада… Відступництво Петра й відчуженість заспаних учнів. Самота… Безмежжя туги, нестерпний тягар відчаю… І крик далекого півня — провісника зречення й провісника близької муки, наруги й смерті… Зловісний крик півня… Крик безнадії… Тріумф зла…
— На «Чи!»
— Чумак…
— Збирайтесь на допрос!
Легенда про сад Гетсиманський урвалася. Млость тропічної ночі заступила млость в напухлих суглобах і біль в костях. Петровський глянув очима, повними скорбі, а Охріменко хапливо забинтував Андрієві плечі намоченим рушником. Але Андрій відкинув рушник, посміхнувся блідо до печального Голіята: — «Не треба». Підповз Литвинов. Професор Литвинов гаряче шепотів про те, щоб він пожалів себе, що все одно нічого з того не буде, що всі, за кого він так страждає, напевно давно його зрадили, що ліпше поберегти свою молодість і своє життя — розколотись… Ну, дадуть п’ять років, але ліпше дістати п’ять років і вижити, аніж загинути, розчавленому «ні за що, ні про що»… Литвинов шепотів гаряче, тремтючи й вкладаючи щиро в слова всю свою душу… — Побережіть себе… Побережіть себе… Коліться.
Андрій зітхнув глибоко й відсторонив його рукою… Крик проклятого півня стсяв у вухах, вимагаючи зради — зради всього і самого себе… То так божевільне боліли кості й мліла душа від моральної й фізичної муки. Нехай…
Андрій одягнув свої черевики на босу ногу й пішов.
Знову на «допрос».
Він пішов тепер на «великий конвейєр».
Він пробув у камері всього кілька годин, немов зумисне для того тільки, щоб вислухати сповідь Петровського та відчути страждання великої душі цього новітнього мученика.
Петровський глибоко зітхнув і, підвівши очі десь за тюремні грати, непомітно, тихенько ворухнув устами, самим диханням прошепотів:
— Господі!.. Нехай же мине всіх і його ця чаша безглуздя!…
Але того ніхто не чув.
V
Кожен знає, що таке конвейєр. Це досягнення модерної техніки, щоб масово й стандартно робити машини, черевики, одяг.
Це основа безперервного виробничого процесу, де деталь по деталі, гвинтик по гвинтику складаються продуковані речі а чи машини, здійснюючи приспішено задуми конструктивно – творчого людського генія. Це конвейєр системи Генрі Фонда.
Але ніхто не знає, що таке конвейєр системи Миколи Єжова, — конвейєр, на якому деталь по деталі, гвинтик по гвинтикові не складаються, а розбираються людські душі. Ніхто про нього не знає, не знає, що це таке, крім тих, що на ньому побували. Це конвейєр теж безперервного процесу, теж стандартного «виробництва» —. виробництва безвольних істот, конвейєр безперервного процесу знеосіблення людини, «розколювання» її психіки, розбирання .людської душі, обернення людини в ніщо, в «дірку від бублика».
Це процес безперервних мук, що триває по кілька днів, при участі низки слідчих і «заплічних діл майстрів», що ведуть свою роботу на зміну все над тією самою людиною, застосовуючи послідовно всі методи фізичного й морального впливу. Це процес, що йде під наймодернішим гаслом наймодернішої діалектики — «Бітіє опрєдєляєт сознаніє!» «Сознаніє» здебільшого цього процесу не витримує, і на місці його, як і на місці розібраної на гвинтики душі, лишається порожнеча, ім’я якій — божевілля, або повна прострація й падіння.