Десь приблизно по дванадцятій годині, після півночі, після довгого й безнадійного нукання, супроти Андрія було організовано психічну атаку. Биття й прямі тортури, бач, не давали належних наслідків, а Андрій був так знесилений всім попереднім биттям, що застосування прямої дії до нього вже було безглуздям, крім того, слідчі, видно, врахували, що до людей Андрієвого складу вигідніше застосовувати моральний, психічний тиск, аніж просте биття, бо останнє дає цілком зворотний ефект, в чому вони й переконалися протягом всієї слідчої епопеї. Отже, вони вирішили підійти до нього інакше.
Андрій сидів на стільці вкрай знесилений і чекав тортур. Чекав чогось нового, несподіваного, непередбаченого й ще не спізнаного. О, арсенал у цих мучителів невичерпний і, здається, безмежний, геній цієї новітньої інквізиції поістину подиву гідний. Коли перевалило за північ, коли мури всього управління сповнилися так добре знайомим тоскним, приглушеним клекотом, в Авдрієвій кімнаті почалися таємничі приготування. Забігали якісь люди, зазирали в двері, перешіптувалися з Сергєєвим, позирали таємниче з – під лоба на Андрія й хапливо щезали. Сергєєв подовгу зупинявся поглядом на Андрієві, немов вивчаючи його обличчя перед початком чогось особливого. Вийшов, лишивши Андрія самого. Потім швидко вернувся. Зачинив вікно і опустив тяжку штору. Нашорошився. Зараз щось почнеться… Він чогось чекав, либонь, хвилюючись сам. До кімнати забіг Великін — вийшов. Забігли два здоровенних оперативники — теж вийшли…
Раптом вгорі, по той бік стелі, гупнуло, аж посипався порох з люстри, що легенько гойднулася, і враз за тим розітнувся несамовитий, божевільний крик… Когось, мабуть, били пластом об підлогу, взявши за руки й за ноги… Андрій чітко уявив, як його, того нещасного, взяли за руки й за ноги й ударили об підлогу. Андрієві здалося, що це вдарили його, по тілу побігли комашки, він відчув, що блідне ще дужче, аніж був до того. Одначе ледь – ледь посміхнувся: він розгадав, що це все значить. Психічна атака. Для «того» — страшні тортури, для нього ж психічна атака. Одним пострілом убивають двох зайців…
Знову гупання й знову несамовитий крик… Знову… Знову… По стелі тупцяється багато ніг, галасують, а над усім зринає фугасом зовсім неймовірний, нелюдський, безтямний рев після кожного удару…
Сергєєв зблід, дослухаючись до того реву над головою, хоч і удає з себе байдужого, «залізного».
— Ну? — питає Сергєєв Андрія з притиском.
— Що?
— Чуєш? — повів бровою, на стелю.
— Чую…
— Ну як?
— Здорово кричить…
— Отак і ти, гад, ревітимеш зараз, як паротяг!
Андрій не відповідає. На стелі ще дужче гупає й ще дужче розтинається рев на всі можливі тони, разом злучені, так ніби раптово реве орган на всі голоси.
Сергєєв бігає по кімнаті.
— Ну? — запитує сердитим голосом, і Андрій схоплює, як той голос злегка тремтить.
—Що?
—Чу – уєш?! — голос тремтить.
—Чую…
—Ну, як, гад?!.
—Здорово кричить…
Гупаняя покриває Андрієві слова. Від реву в Андрія в самого морщиться шкіра й чоло береться потом, але він тримає себе з усієї сили. Дивиться на Сергєєва й бачить, що психічна атака діє на його «залізного» слідчого куди в більшій мірі, аніж на нього. Мабуть, бити й в азарті не чути крику своєї жертви, це одне, а слухати збоку — це зовсім інше. Сергєєв мне цигарку, закурює й забуває за неї, знову закурює, лице його зблідло, чоло взялося потом, русявий причісаний чуб спітнів і здеформувався. Зупинившись перед Андрієм, Сергєєв витріщає очі:
— Ну?! — він кричить, намагаючись криком привести свої нерви до рівноваги.
— Що? — запитує Андрій тихо й дивиться Сергєєву в обличчя. Той ше дужче губиться й ще дужче кричить:
— Чу – уєш?!
— Чую…
— Ну… Ну, як?!. Гад?!
— Здорово… кричить…
— Отак… і ти… гаад… ревтимеш… як паротяг!!.
Он який ти, думає Андрій. Він бачить, що нерви слідчого вириваються з – під контролю. І то від такої дурниці! Чого ніби? А Сергєєв підходить до вікна, шарпає штору й відчиняє вікно, знову зачиняє… Рев на горі вибухає й Сергєєв морщиться так, наче йому висмикають зуба… Знову — знову…
— Ну як? — питає Сергєєв, не глядя на Андрія.
Андрій мовчить. Він дивиться на слідчого й згадує того, що вранці вмощувався на дошках… І так, наче хто просвітлює Сергєєва промінням — Андрій наскрізь бачить душу цього юнака.