— Ти диявол, ти це знаєш?
— Чув.
— Так от я тобі кажу… Диявол… Ну, чорт з ним… Гм… Чорт з ним! (павза). Так… Знаєш що?
— Що?
— Розкажи мені що – небудь… Ні – ні, не про діло. Під три чорти!.. З тебе, сатани, все одно нічого не видоїш! Розкажи що – небудь… Так собі, що – небудь… Ти, здається, був на ДВК?
Андрій підтвердив.
— І китайців бачив?
— Бачив.
— І японців?
— Бачив.
— І китаянок? І японок? І тварин бачив? І гори, і ріки, і мисливців, і все бачив?
Виявилось, що Андрій дійсно все бачив. Сергєєв вхопився за це:
— От і добре. Розкажи ж мені, як там люди живуть. Чого не хочеш говорити, не говори, чорт з ним, а що хочеш — говори… Ніч ця довга і в нас часу вистачить.
Ось так Андрій і розколов свого слідчого. Ось так із награного й набундюченого чекіста раптом вилущив людину і сам здивувався. Не знати, як то надовго, але грізного Сергєєва не було, а був такий собі юнак, сіроокий і роззброєний. Та хоч би це було тільки на одну ніч — і то добре. Цей, такий злючий і гонористий, Сергєєв виявився досить смішним і цікавим хлопцем. Може, тому, що хотів утекти від усього душею, перепочити нею, він з величезним, інтересом слухав Андрієве меланхолійне оповідання про те, як і де люди живуть, які на світі є дівчата, як за тридев’ять земель квітнуть квіти й течуть ріки, як сходить сонце над Тихим океаном, як свистять вітри над Колимою… Андрій розповідав охоче. Це все – таки краще, аніж вити й ревти від болю, краще, аніж слухати ідіотичне лементування та качатися під ударами чобіт і паліччя по підлозі або сидіти на гарматні… Ніч плинула за млиновим решетом, а вони собі мирно розмовляли, як два приятелі, як двоє нормальних людей. Андрій оповідав тихим, роздумливим, повільним голосом, а Сергєєв слухав з найщирішим інтересом… Андрій побачив, що ця людина рада утекти від себе і від усього…
Коли Андрій переконався, що його слідчий цієї ночі не хоче вести слідство, а хоче тільки по – людськи гомоніти, вірніше, слухати всяку всячину, аби лиш збавити час, коли слідчий під час розмови знову запропонував йому цигарку, Андрій взяв і закурив. Так вони курили й збавляли ніч в безневинній розмові.
Але ось Сергєєв нагло як не стукне, як не грюкне, як не кине палку об підлогу, як не закричить несамовито:
— Гад!! Говори!.. Колись!.. Розколюйся!!
Андрій тетеріє, зупиняється на півслові, а Сергєєв слухає якусь мить, що робиться в коридорі, а тоді посміхається й говорить нормальним голосом:
— Як я отак буду раптом горлати й з ума сходити — не звертай уваги (а очима на двері), пойняв?
Андрій «пойняв». То по коридору мимо дверей проходило, може, якесь начальство і Сергєєв інсценізує, що слідство «йде повною парою». Коли кроки затихають, Сергєєв киває Андрієві:
— Давай далі.
Розмова плинула далі…
Ось так вони й збавили ніч.
На світанку Сергєєв насупився, позіхаючи, викликав вартового, і, не глядя Андрієві в обличчя, відправив його «додому», До камери. А сам лишився такий насуплений… Мабуть, йому все – таки не сподобалося, що Андрій його так знамените розколов. По самісіньке «нікуди». Хам обернувся в людину. Але це було тільки одну ніч. Більше цього вже не повторювалось.
На цитриновій латочці неба вечірнього, на латочці, розграфленій млиновим решетом, ген за ліловими дахами гойдається суха вершинка якогось деревця. Вона вібрує, нахилювана вітром все в один бік, тремтить на холодному, цитриновому екрані, опирається з усієї сили, змагається. Її обчухрано вже геть від усіх гілочок, лишилась тільки гола карлючка, хвостик— і той хвостик б’ється в агонії під натиском вітру, вібрує одчайдушно, напружуючись рештками сили, щоб не зламатись… Щоб не зламатись…
Андрій дивиться на ту самотню вершинку, сидячи на своєму стільці… Думає про матір… Думає про своїх братів… Дивиться на агонію химерної боротьби там, на цитриновій латці неба, над.. ліловими, байдужими, понурими дахами, і на серці йому тужно…
За ліловими дахами, за тією вершинкою, десь грає духова оркестра… Серед мідяної какофонії сумовитий баритон веде власну меланхолійну прошву, сам собою, один серед шалу корнетів і валторн, і дурного брязкання літавр… Вальс.. То, мабуть, десь в близькому сквері (це на Сумській!) відбуваються танці. Танцює молодь… Танцює… Може, там танцює Великін і всі «футболісти», з модно закасаними рукавами й в черевиках «шіммі»… Вальс «На сопках Маньчжурії»… Там танцює воля й байдужий до всього світ…
А вершинка тремтить болісно і одчайдушно, щоб не зламатись… Щоб не зламатись… І Андріва душа в’ється біля тієї вершинки… Не зламатись!… Вона не мусить зламатись!..