Дідусь в’яже ятерину, як та Парка тче нитку людського життя… Але ця ятерина всього тільки на карасів.
Проводжає дідусь Андрія так, як і того бедрика:
Пригортає його тремтячою рукою за плечі, посміхається в очі й каже: «Ну, йди, йди… З Богом!»
Карцер стоїть, зімкнувшись тісним ромбом, як показник людського безглуздя, як доказ, що світ таки старіє, але не дідусів прекрасний світ старіє, а інший світ, про існування якого дідусь навіть не припускав. Світ злоби й зненависті й тому приречений на передчасну старість, через отруйну злостивість неповноцінних. Але світ злостивих все – таки безсилий проти світу ясних серцем і гордих.
Людській душі і в карцері добре. Бо можна її відібрати від світу, але не можна відібрати світу від неї. Це неможливо, поки та душа жива.
Дні десь спливають, але Андрій не знає, скільки їх минуло. Він уже думає, що це буде тривати вічність, аже поки він не випариться звідси, не щезне якимось чудом, силою своєї уяви, своєї віри в прекрасне, своєї волі до життя й цвітіння, нарешті, втручанням якоїсь сили втраченого й до болю любленого світу, що однієї миті розсуне ці стіни, рятуючи свого фанатика, і… вранці прийде варта змінятись, відкриє двері й побачить порожній цементовий ромб.