Виявилося, що не було начальства, а варта не знала, куди ж цих «людішек» вести після лазні. А може, дорога була зайнята. В’язні стояли й пильно слухали, що робиться навколо. Десь вгорі за щитками вікон глухо перегукувалися люди, подавали репліки, інформували вже камера камеру про новоприбулих. Вони там бачать! Вже порахували гостей, і чийсь голос ствердив безпомилково, що їх «двадцять чотири»!
— Двадцять чотири гаврики!
— І нікого знайомого!
Це був «другий спецкорпус». Прийшло начальство і двадцять чотири «гаврики» щезли в його череві, перейшовши з сонячного сяйва в холодну півтемряву знаменитого 2 – го спецкорпусу, а колишнього найславнішого корпусу каторжної тюрми. Спершу вони опинилися в якійсь залі з скляним дахом, що нагадувала те приміщення цукроварні, де стоять балянсові машини. По боках тяглися галереї в чотири яруси. Вони піднялися по сходах на першу галерею, пройшли її кругом, повз ряд герметичне закритих масивних дверей з вовчками. Потім піднялися на другу, на третю. І аже на четверті перед ними відчинилися двері — й їхні мандри скінчилися. Вони прийшли.
Це була маленька келія з трьома ліжками, причепленими до стін. Келія на три особи, її називали «трійником», а цілий цей тюремний сектор називався — «трійники».
В цій маленькій келії на три особи вони й розмістилися всі двадцять чотири.
ІІІ
Все – таки порівняно з Раднаркомівською тут була свобода. Насамперед — можна ходити, стояти, танцювати, лежати і, якщо хочеш, — навіть битися головою об стіну — нікому до того не було ніякого діла, як не було й ніякого від того ефекту. Стіни тут були зроблені з достатку — роботи ще царської, могутні, розраховані на тисячоліття. В амбразурі вікна хлопці ради інтересу проміряли цю стіну — виходило 70 сантиметрів. І це ж на четвертому поверсі! А внизу?! Підлога асфальтова. Стеля дугою, півкругла. Двері ковані дебелим залізом. Ліжка (залізні) вгвинчені в стіни. Добра квартира. Ще цар – батюшка будував, спасибі йому! Ніяких матраців чи чогось подібного, звичайно, не було, як і ніяких меблів, крім незмінної смердючої «параші».
Хлопцям від незвички було аж чудно. Подумати тільки! Можна стояти, ходити, танцювати, говорити голосно, спати вдень. Це не тюрма, а просто рай.
З ліжок ніхто не хотів користатися, бо то було б несправедливо — чому це привілей для трьох! Через те всі розташувалися на підлозі, так, як звикли вже. Покотом. Так само, як і раніше, пороздягались і з радістю порозвішували лахміття на ліжках сушитись. Було так само тісно, як і на Раднаркомівській, бо хоч це й «трійник», але не більший за одиночку. Одначе було незрівняно зручніше тут і приємніше. А головне, здається, не було блощиць, а якщо й були, то зовсім мало, бо підлога асфальтова, а мури щільні й холодні. Вони тільки трохи нанесли блощиць у черевиках та чоботях із собою, але тепер старанно нищили їх.
Почався новий розділ їхньої епопеї — розділ «в трійнику».
Найперше Андрій почав пробувати стіни, налагоджуючи тюремний телеграф. Він прекрасно знав тюремну «гґятихвістку» і тепер випробовував щиколотками мури, шукаючи контакту.
На Раднаркомівській він не міг пустити в діло ці свої знання, бо там це було неможливо при тамтешнім несамовитім нагляді. Інша справа тут. Але всі спроби, на жаль, в перший день скінчилися нічим, бо не було ані справа в камері, ані зліва тямущих сусідів. Хтось відгукнувся на виклик, але й тільки, далі діло не йшло. На сигнал хтось відповідав стуком —хтось ніби з того світу тукав молоточком, — але далі був безпорадний. Не вмів. Та спасибі й на тім. Вже добре, що хоч відгукувався. Було приємно, що існував зв’язок, незважаючи на товсті мури. Їх чують. Може, дасть Бог, трапиться й фаховий «телеграфіст». Тим часом Андрій зразу ж заходився вчити всіх своїх товаришів тюремної телеграфної премудрості. Щоб знали. Час покотився жваво. Крім навчання, всі зайнялися ще іншими, практичнішими справами — Руденко й інженер Н заходилися з цвяшків, які вони десь попідіймали в лазні чи по дорозі з неї, та з шматків дроту робити голки. А тим часом було нароблено голок з зубців гребінця, попросвердлювавши цвяшком дірочки («вушка») на товщому кінці. Розпущено шкарпетку на нитки й дехто заходився латати свої лахи. Хтось робив мундштука із знайденої кісточки і хліба. Хтось лагодив черевики. Робота кипіла. Надто пильно трудилися Руденко й інженер Н. Вони робили «господиню», бо без «господині» як бути?! Вони терли свої цвяшки об асфальт та об цементове підвіконня з терпінням і методичністю, якій позаздрив би перший – ліпший китаєць. Завдання полягало в тім, щоб з грубого цвяха зробити тоненьку голку. А тоді ще просвердлити в ній вушко. І тоді з грубого цвяха вийде граційна й блискуча «господиня».