— Стоп! — перебив Фрей, зблідши. — Ви здаєте собі справу, що ви говорите?!
— Вповні. Я говорю лише те, що ви закидаєте всім тим, хто сидить за цими мурами.
— А ви здаєте собі справу, що це агітація? — при цьому Фрей глянув на «футболістів».
— Можливо. Цей пункт стоїть в формулі мого обвинувачення.
— Гм… Яке це має, все те, що ви говорили, відношення до вашого кредо?
— Ніякого. Я говорю лише те, в чому ви мене і всіх інших обвинувачуєте. Якщо ви хочете, щоб це було кредо — добре, нехай це буде кредо. Кредо всіх…
— Чого ви розписуєтесь за інших?
— Я не розписуюсь. Я частка всіх тих приречених і говорити в множині — це моє право, таке саме природне, як буде природною перспектива гнити нам всім укупі й живити своїми соками «чортополох» товариша Вишинського.
— Ну – ну, в вас і язичок!.. Добре. Так яке це має відношення до вашого кредо? Це ваше кредо?
— Повторюю, я висловив лише те, в чому ви обвинувачуєте мільйони. Що ж до мого кредо — то воно вміщається в одну фразу…
—Я не визнаю пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою! Ось це моє кредо.
— ?!
— І так само не визнаю соціалізму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупі і є все моє кредо. Це було занадто сміливо. Зайшла мовчанка. Фрей зімкнув брови, й видно було з усього, що він перемагався, аби не затупотіти враз і не закричати. Таке було вражіння. Але він не закричав, навпаки, проговорив тихо, аж занадто тихо й повільно:
— Та – ак. Отже, ви здаєте собі справу, що це жахлива контрреволюція. Та ж за це одно вас треба якнайтяжче покарати. Навіть коли б не було більше нічого, цього одного вистачить, щоб вас засудити на віки вічні.
— Осмілюсь нагадати, що ви давали гарантію. Фрей прикусив губу й одвернувся до вікна. Чи йому дошкулила досить прозора іронія в Андрієвих словах, чи його вразила надзвичайна відвага, з якою було висловлено такі єретичні думки тут, чи сам жахливий зміст тих думок, так убійче логічно й сміливо викладений, але удавана його байдужість не в силі була прикрити нервовості, що проявлялася в постукуванні носком лівої ноги об підлогу.
— Ну, що ж, — посміхнувся криво Андрій, — цим я дав вам моральне право мене мучити…
— Ніхто тут права від тебе не потребує! Подумаєш! — бовкнув Сергєєв.
Не повертаючись, Фрей поставив ще одне запитання:
— Ви сказали, що ваше кредо, то кредо тих всіх, що сидять. Так?
— Так, я сказав, що я дивлюся на речі так, як дивляться всі люди.
— То ніякі люди! То вороги народу!
— Слухайте! Я дійсно можу подумати, що ви не знаєте арифметики. Один — то може бути ворог народу. Два — може бути. Сто — може бути. Тисяча — теж може бути. Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ! Ви розумієте? Чи ви не знаєте математики? То народ!
— Спокійно, спокійно. Тепер я розумію ваше кредо. Гм… (іронічна посмішка). — І я знаю математику. У нас своя математика. Це ви побачите… Ну, що ж. Дякую за одвертість. Повторюю — ми не судимо за погляди, ми судимо за діла… Гм… Думаю, що ваші діла не розходяться з поглядами. Бо ви диявольськи послідовні.
Павза. Андрій зітхнув: «Ну, ось вони все знають тепер!»
А Фрей:
— Що ж до народу, то на 200 мільйонів може бути ворогів і кілька мільйонів.
— Та – ак?.. Ну, а як тих мільйонів одного дня виявиться занадто багато? Га? Тоді?..
— Тоді? — Фрей подумав і скривився презирливо: — російська історія знає випадки, коли воля сліпих мільйонів ламалася геть об волю авангарду…
«Ах, російська історія!!? А українська історія знає що інше!» — це Андрій подумав іронічно, а Фрей вів далі з експресією: