— Їсти хочеш? — питає Сергєєв.
Андрій мовчить. Він не знає, чи він хоче їсти. Ні, він не хоче їсти. Він хоче пити. Пекельна спрага палить його знутра, але він мовчить, лише облизує шерхлі губи.
Великін з Сергєєвим щось поговорили Великін пішов собі. Лишився сам Сергєєв. Він натис ґудзика від сигналізації на столі й занурився в папери. Сергєєв писав якусь записку. По хвилі прийшов якийсь оперативник. Андрій подумав, що це прийшли нарешті забирати його до камери, і в душі зрадів. Але оперативник мовчки взяв записку й пішов собі, проведений Андрієвим чекаючим поглядом. Слідчий уловив той погляд, видно, добре набив руку на психології своїх жертв:
— Що? Хочеш до камери?.. Почекай, брат. Ти не підеш до камери звідси доти, доки ми з тобою до чогось не дог воримось, ажи?
Андрій мовчить тупо.
— Зідіотів? Удаєш нещасного, не сповна розуму?.. Не придурюйся, брат. Ми це все бачили… До твого ідіотизму ще далеко, але ти таки зідіотієш, напевно, за це я тобі ручусь… А поки що ти не вмреш, я теж ручусь, і не здохнеш з голоду, не втечеш…
До кімнати увійшов оперативник і приніс півпайки хліба й кухлик якоїсь рідини. Все те тикнув Андрієві в руки. Андрій машинально взяв. У кухлику був чай. Свідомість і інстинкт роздвоїлись. Горда свідомість веліла кинути те все на підлогу, але інстинкт жадібно притяг кухлика до уст. Андрій випив теплий солодкий чай, аж задихнувся від жадоби. І зразу ж зненавидів себе за слабодухість, сам собі став противним, нікчемним. Тримав порожній кухлик і хліб у руці й мляво думав над тим, що він вже обернувся в драну галошу. «От би взяти цей кухлик і!..» Він глянув на Сергєєва і на його іронічну посмішку — «і що ж буде?» Але тут же друга думка, зовсім протилежна, уперта, твереза: і «Ти мусиш, мусиш, мусиш їсти! Ти мусиш кріпити сили, значить мусиш їсти… щоб витримати!» Кухлика відібрав оперативник, а хліб Андрій почав кришити, намагаючись його зжувати, проковтнути…
— Їж, їж, — промовив Сергєєв іронічно. — Набирайся сили…
Андрій опустив руку з хлібом і опустив голову на груди. Намагався уявити себе, як це він сидить перед Сергєєвим і жадібно, по – шакалячому жує хліб… От сидить і жує хліб… Безвольний, розчавлений, не здібний зігнорувати все і гордо вмерти, згаснути… Дірка від бублика! Так скоро!…
Пальці розтулились й хліб упав на підлогу. Зразу ж похопився — «Треба їсти!..», але не поворухнувся й не став підіймати. «Що йому робити? Що робити?!»
—- Гм… — мугикнув Сергєєв. — Це ти вирішив уже говорити? Твоя правда, хліб раніше треба заробити… Треба раніше говорити… Треба розкаятися, щоб той хліб народний жерти… Ну – с, я слухаю!…
Андрій мовчав. До горла підіймався клубок… Не сліз, ні, клубок сліпого розпачу, безсилого гніву, протесту, безтямного, тоскного бажання уникнути всього. «Що ж робити?»
— Ну?! — повторив Сергєєв. Знову й знову: —«Ну?» і по павзі: —«Ну?…»
Андрій мовчав, лише водив кадиком. Мовчав і мобілізовував рештки сил, щоб триматися бодай приблизно гідно.
Увійшов знову оперативник. Сергєєв посадив його біля столу, а сам взяв лінійку і підійшов до Андрія. То була проста, звичайна дерев’яна лінійка, сантиметрів сорок завдовжки. Сергєєв тримав її в руках, злегка згинаючи, ніби збирався оце креслити щось за її допомогою, і мирно посміхався:
— Що ж це ти, так вже розкис, що й сидіти не вмієш по формі? — Сядь, як належить! Руки на коліна, клешні підбери, так (поправив Андрієві ноги своїм черевиком). А ще Чумак! Чого це ти так розкис? Пхе…
Потім Сергєєв став злегенька стукати лінійкою по плечі —- той самий частий дотик, що розбудив був Андрія, — стукав ребром лінійки по плечі, по одному, потім по другому й говорив, іронічно посміхаючись:
— Не бійся, це тільки лінієчка, а то ще ти скажеш, що я тебе бив. Чого доброго, поскаржишся прокуророві (глузлива іронія чи то з Андрія, чи то з поняття «прокурор» і «поскаржитись прокуророві»). Це я, щоб ти не спав, а все думав, думав і говорив нарешті. А то ще скажеш, що я тебе бив… Б’ю я тебе, скажи? Ні!.. Авжеж ні… Ха – ха!.. Ну, й що ти там в голові обертаєш? Чи скоро вже ти заговориш? Набридло, брат, чекати… Але в нас часу досить… О, в нас часу досить!.. І терпіння досить… Чи вистачить його в тебе… Може б, ти хотів написати заяву до прокурора, га?.. Я тобі можу дати паперу, справді…
Андрій згадав про харківського прокурора Брона, про якого ходили легенди помежи арештантами, — Брон сидів у в’язниці вже два роки, йому поламали руки й ноги, його носили на допити на носилках і не могли дати ради — такий упертий, і так жорстоко з ним поводились ось такі хлопчаки, за те , що смів мати свою волю й свої погляди і що був обвинувачений в опозиції до партії й уряду… Згадав — і на пропозицію Сергєєва не відповів нічого… Здається, на цих хлопців авторитет прокурорів не розповсюджений, тому й така іронія… Ні, він не буде писати заяв до прокурора… Згадав іще, як на одному відомому трибуналі прокурор, убезпечуючи себе, вимагав там, де треба дати лише три роки, дати десять років, а оборонець, замість захищати, перевершив навіть прокурора, вимагаючи розстрілу! Це стало анекдотом серед в’язнів. Так виглядить законність і правосуддя. Ні, він не буде писати заяви до прокурора. Кому й про що, й для чого?