Карти на стіл, панове! Карти на стіл! Тепер вони мусять припирати його «речовими доказами», показуючи йому документи «діла», різні свідчення, ловити його на фактах, іменах, датах. Вони мусять, хочуть чи не хочуть, показати йому все, що там вони мають в тій грубій зеленій течці! І він про все взнає, про все те, від чого в нього так ниє і болить серце. Це мав бути дійсно цікавий етап слідства. Потім вони ще мусять дати йому очні ставки з усіма тими, хто тую течку напакував «матеріалами». Мусять! Очні ставки! І він на власні очі побачить те, що так до болю хоче знати. Він ту всю прокляту загадку нарешті розшифрує. Розшифрує, панове!
Та тим часом ніхто ще не викладав карти на стіл. Конвейєр ішов далі. Облишивши паліччя, гарматні й всі інші геніальні винаходи, бо вони вже свою функцію виконали скільки могли, тепер Андрія вирішили взяти «ізмором» Конвейєр пересунувся новою ділянкою — слідство зайшло в стадію «нукання», безкінечного сидіння на стільці, іспиту безсонням. Цілі, ночі звечора до рана.
Андрія приводили й саджали на стілець, біля дверей, веліли скласти руки на коліна й так сидіти. Сергєєв сідав ген по той бік моря блискучої підлоги, за столом, читав книжки, листав папери, щось писав, позіхав і зрідка між ділом нукав:
— Ну?..
Андрій звик до того нукання й не відповідав нічого. Він собі думав про своє, мріяв, тренувався в дріманні, не заплющуючи очей.
— Ну?..
Те нукання капало, як крапля з даху після великого грозового дощу, й під його монотонний плюск гарно було дрімати.
Часом Андрієві здавалося, що слідчий хоче з ним заговорити в тім дусі, як то було тієї знаменитої ночі, коли він його розколов. Але то лиш так здавалося. Слідчий зовсім не збирався повторювати того, що сталося випадково й було свідоцтвом його слабодухості, не гідної чекіста. Він був підкреслено сухий і презирливий.
Сергєєв — це було суцільне презирство.
Андрій — суцільна ігнорація.
Так вони просиджували цілі ночі, ділячи тишу на шматочки отим монотонним — «Ну?»
Часом цей порядок порушувався.
… Ось Андрій, занепокоєний тим, що його щось кусає за палець ноги, дивиться вниз на свої черевики й бачить, як з–за ранта виповзає блощиця (а їх досить і поза рантами і всередині черевиків!) — вилазить і повзе по блискучій, навощеній підлозі. Андрій цікаво спостерігає її, не рухаючись. Блощиця повзе далі, далі, в напрямку до слідчого. Андрій мляво думає — «Утіче!.. ще півметра і вона утіче, він вже її не дістане». Тоді підводить очі на презирливе, нахилене над столом обличчя слідчого:
— Слідчий!..
— Ну?
— Дозвольте слово мовити.
— Ага, унадумав? Ну, говори, — відгукнувся Сергєєв жваво.
— Дозвольте блощицю вбити.
— Де?! — скидається слідчий.
— Ось… Повзе по підлозі… до столу… З черевика вилізла…
— Що ж ти, гад, наніс блощиць, щоб твого слідчого зжерли?!. Бий!..
Лусь. Андрій дістає блощицю ногою й придушує, а очима дивиться на слідчого.
Коли б слідчий знав, що він при тому думає!
Знову заходить тиша.
По якомусь часі Андрій помічає, що друга блощиця повзе по стіні за його спиною. Вона вилізла десь з–за обцаса, вихопилася на стіну й от повзе.
— Слідчий, — говорить Андрій, зітхнувши мляво.
— Ну що там?
— Дозвольте ще слово мовити.
— Ну, давай, говори. — На цей раз Сергєєв утримується від радості й говорить понуро, не підводячи очей від паперів. — Говори.
— Дозвольте ще блощицю вбити.
— Чорррт…Де?
— Ось повзе по стіні.
— Гм… — Сергєєв якусь мить мовчить, а тоді цідить крізь зуби: — Не тронь!.. Ето соціалістіческая собственность!..
«Ні, таки, він напевно розколов цього Сергєєва тієї ночі, — думає Андрій, — і, здається, фундаментальне».
Суха вершинка стоїть нерухомо, змучено над ліловими сильветами дахів. Вітру немає— штиль. Понуре небо догоряє, як купа жару, вкриваючись сірим попелом, попелом ночі. Безсилий вітер заліг десь за мурами — він же може нічого вдіяти з тією упертою карлючкою… Нічого не може вдіяти. Бо їй ще не вибила остання година, призначена вищою силою, тією силою, що стоїть понад вітрами, понад мурами, понад опаловим небом, понад злобою, понад усім… І скорбна карлючка стоїть тріумфально над тим усім на опаловому тлі неба, — скалічена, обчухрана, самотня, але… стоїть! Позбавлена всього, уже всього, але — стоїть! Як сама гордість.