— Той протокол, що ви написали, належить вам… — промовив Андрій твердо.
— Не може бути! — зіронізував Сафигін. Андрій подивився на Сафигіна, на Фрея, на двох інших і побачив той самий вираз на всіх обличчях — бажання, щоб той протокол було підписано і то такий, який він є, і то за всяку ціну. Так, вони всі в цьому зацікавлені, дуже зацікавлені.
— Ні, — сказав Андрій, зітхнувши. — Згідно з законом, я підпишу лише той протокол, який буде написаний моєю власною рукою.
— Що? — здивувався Фрей. — То ви маєтє якісь свої закони? Ви не довіряєте слідчим? Ви мусите довіряти слідчим!.. Тут свої закони… Що це таке?
— Ви прекрасно знаєте, як багато підстав я маю довіряти слідчим…
— Добре, — обірвав Великін. — Ви підпишете протокол! І баста!.. Крім того, ви підпишете ще окремий протокол про терор, доконаний ось тут. Чи, може, ви й це станете заперечувати?
— Ні, я можу це повторити…
— Що повторити?!
— Не ламання стільців, а повторити свідчення про те, що мною тут доконано, і підпишу протокол, якщо він буде об’єктивний… Будь ласка…
— А–а… — скривився Великін. — Ти, може б, хотів би мене посадити на лаву підсудних? Тихіше на поворотах… (При тих словах Великін метнув злим оком на Фрея і відкарбував) — Вдруге за тебе не буде кому заступитися!.. Ха–ха–ха!..
Очевидно, Фреєві було вкручено хвоста за його великодушність, проявлену шістнадцять днів тому. Це Андрій збагнув з недвозначного натяку Великіна.
— Слухайте, Чумак, — кинув понуро Сафигін, — якщо ви любите свою матір, а ви її любите, як і вона вас, — то покиньте опиратись і робіть те, що вам пропонують… Ви пам’ятаєте мою пораду ще там?..
Андрій спалахнув, вій хотів сказати божевільну фразу:
«Так, я пам’ятаю й безмежно здивований, що ти такий хам!», але стримався й замість того меланхолійно промовив:
— Я взагалі добре пам’ятаю всю нашу розмову «там»…
— От і чудесно, — глузливо засміявся Сафигін. — Але ви забули одну деталь, ви її добре пригадайте — і тоді ви перестанете опиратись…
Андрій пильно подивився в обличчя Сафигіна, але не зміг угадати, на яку він деталь натякає… Потім подумав: «Може, він натякає на оригінальне поставлене тоді ним запитання про братів? Може, йому відомо про зустріч з Катериною й він хоче тим його розіграти?» Хтозна, з обличчя Сафигіна нічого не можна вичитати. Але Сафигін в цей час вичитав з Андрієвих очей безодню презирства й зненависті до себе й недобре нахмурився, закусив губу теж презирливо.
Андрій хотів чемно запитати в Сафигіна, як там йому полюється на його — Андрієвих— сагах, але в цей час закричав несамовито Великін:
— Встать!!. Підійти до столу!..
Андрієві не лишалося поки що нічого, як підійти до столу.
Великін обмокнув ручку в чорнило й подав йому:
— Будь ласка… Ось тут… Ну!? Підписуй!
І одноразово з Великіним почали напосідати всі:
— Підписуй! Пиши! Ну, ж! Ну!.. — кричать всі так, наче везуть тяжкий віз нагору.
— Пиши, гад!! — не витерпів і схопив дубову палицю Великін.
Андрій зблід. Подивився по черзі — на Сафигіна, на Фрея, на Сергєєва, на Великінову руку з палкою— і… Зламав перо об стіл.
Запанувала тиша. Фрей натис на ґудзик електричної сигналізації. Тиша. Сафигін став у позу, заклавши руки за спину й нагнувши, як бик, голову… В коридорі швидко затупотіли ноги, й зразу за тим до кімнати вдерлося чотири «молотобойці» — особливо добірні хлопці з кулаками, як довбня… Як тільки хлопці влетіли до кімнати, Сафигін ударом ноги звалив Андрія на підлогу… і пішла карусель. Чотири молотобойці розпластали Андрія на підлозі перед столом, Сергєєв положив протокол на столі скраєчку, а біля нього нову ручку з цілим пером, а тоді Сафигін з Великіним залізли на стіл, приготувавшись стрибати звідти на Андрія, й майже в один голос прокричали:
— Ну?! Підпишеш?! Підпишеш?! — раз!.. Підпишеш? — два!..
Андрій дивився на них несамовитими очима, відчуваючи свою смерть, схлипнув безпомічно і, коли вже вгорі ноги відділялися від столу, встиг крикнути божевільно й розпачливо:
— Стрибай, гад, на груди!!! — і в ту ж мить шарпнув руки, вирвав їх з–під колін тих, що тримали, схрестив на животі й піддав всім тулубом назустріч… Сафигін сковзнув чоботом і покотився по підлозі. Великін теж упав, скинутий ривком саме в той момент, коли його ноги вдарилися об груди.
Зчинилось ревище. Чотири молотобойці насіли на руки з усієї сили, а Сафигін і Великін полізли знову на стіл, божевільно матюкаючись. Андрій бився одчайдушне, панічно, по–звірячому ревучи й намагаючись вирватись із залізних лабет. Але гай–гай… Вони ще раз стрибнули…