Андрій слухав і мовчав. Він вчувався в душу цієї людини й намагався її розгадати, перш ніж щось говорити.
А слідчий намагався прозирнути його наскрізь своїми блискучими, енергійними очима. Повторивши кілька разів запитання, чи згоден він жити в дружбі, і не добившись відповіді, Донець замовк. Зайшла павза. Нахмурившись, слідчий якось посірів, примружився і, витримуючи довжелезну павзу, закурив. А потім зітхнув, стримуючи себе, посміхнувся іронічно й заговорив по–російськи. І вже далі говорив тільки по–російськи, так, ніби він української мови й не знав взагалі Володів він російською мовою так само досконало. Андрій вслухався здивовано й не міг вловити навіть натяку на те, що ця людина недавно так гарно говорила по–українськи, та ще з таким полтавським «ль», і що ця людина «козацького роду». Говорила вона, мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цієї мови, енергійної й карбованої, з мови загарбників і володарів його землі, відчув, що перед ним сидить непересічний, глибоко певний себе робітник «органів революційної законності». І вже з інтонації відчувалося, що ця людина говорить від імені диявольської системи, вважаючи себе вірним і авторитетним її стовпом. Він говорив знов про те саме, але вже з іншим відтінком, надаючи словам іншого звучання. Чемного на зовні, але категоричного й погрозливого своєю суттю. І говорив уже не на «ти», а на «ви», надаючи тим своїй мові сухого, підкреслено офіційного тону.
— От. І що ж ви мені нарешті на це скажете? — закінчив Донець.
Андрій мовчав. Довго. Нарешті Андрій зітхнув і меланхолійно, задумливо промовив:
— Дозвольте слово мовити.
— Говори.
Андрій подумав про Сергєєва і чомусь так, як це вже було раз, не в силі перемогти бажання поглумитися, промовив меланхолійно–меланхолійно, з павзами:
— Дозвольте… блощицю.. вбити…
— Га?! Де?
— Ось, виповзла з черевика…
Слідчий спалахнув. Нахмурився. Зрозумів, що Андрій з нього глузує. Закусив губу.
— Гм, — скривився в саркастичну посмішку Донець. — Я бачу, найшла коса на камінь. Ну що ж, — зітхнув, — тим гірше для тебе. — І враз рубнув долонею по столу:
— Я тобі не Сергєєв! Ти це затям. — І нагнувшись вперед, запалахкотів очима. — Я не Сергєєв! І вже з–під моєї руки ти не вийдеш живий, чуєш? — Він стиснув величезний свій кулак і поклав його аж на край столу. — Вибирай — або–або; «Не митьєм, так катаньєм». Не схочеш по–доброму, так поповзеш рачки. Пойняв? Гм… Що ти собі думаєш?
І засміявся злобно, презирливо:
— Революціонера з себе корчиш… Наївний, смішний і жалюгідний романтик. Ти смішний романтик. А я реаліст. Чув? Блощицю ти можеш роздушити, але пам’ятай, що твоя доля в моїх руках і та твоя доля — то доля отієї самої блощиці. Чув?
— Чув. (Меланхолійно).
— Ич ти! Глузуєш? Добре. Так от слухай, що я тобі скажу. Ти зараз підеш до камери, бо з таким героєм, як ти є от зараз, мало потіхи мати справу, вичухуйся. А потім ми матимемо «разговор». А тим часом ти все добре обміркуй і прикинь. Ти так легко не вискочиш від мене не те що на волю, а навіть в смерть. Я тебе розмотаю, як повісмо ниток, якщо ти не здасишся. «Коли ворог не здається, його знищують», затям! Подумай! приготуйся до «або–або». Цебто, або ти здасишся і ми справу полагодимо по–хорошому, подружньому. Або — я тобі докажу, що я козацького роду.
Андрій дійсно посміхнувся.
— Чого посміхаєшся?
— Але ж ми умовилися, що я теж козацького роду.
— Що ти цим хочеш сказати?
— Нічого, — промовив Андрій меланхолійно. — Лише те, що мені б теж випадало довести, що я козацького роду. Таким чином, з вашого «або–або» виходить зачароване коло.
— Добре. Тоді не буде ніякого «або–або», а лише буде одно — ти здасишся. І я тобі за це ручусь.
Андрій помовчав. Зітхнув.
— Чого зітхаєш?
— Ви мене роздавите, вірю, але… Це буде Піррова перемога, кажучи глибше.
— Як то?
Андрій мовчав.
— Як це розуміти «глибше»? — доскіпувався слідчий.
— Та так, — зітхнув Андрій, ухиляючись. — Мабуть, з того нічого не вийде…
— Гм… Пропащий ти чоловік. Добре. Подивимось. В кожнім разі запам’ятай, — в моїй практиці ще не було випадку, щоб хтось взяв гору, бодай приблизно. Я от, для прикладу, поставлю тобі альтернативу — визнати, що ти рідний брат Миколи Романова, і ти визнаєш, не зважаючи на абсурдність такого закиду. Визнаєш і власноручно підпишеш.
«Це вже було». Андрій скривився:
— Уявіть собі — я вже це чув і… це банально… Плагіат…
— Нічого, що чув. Почуй ще раз. Від мене. Отож — ти визнаєш, що ти брат Миколи Романова.