Андрій звернув увагу, що Миколі тяжко дихати в цій камері— консистенція повітря була нестерпна, крім того камера була занадто вогка, темна. Перша камера набагато ліпша, світліша, веселіша, і Андрій вирішив перекочувати туди. Але як? Треба вичекати момент. Тим часом вони сиділи тут.
Життя плинуло. Дивно, час починав втрачати свою чіткість. Вірніше, почуття часу в цій камері якось дивно трансформувалось. Потяглась суцільна стрічка, безперервна, строката, швидка, без чіткої диференціації на дні, ранки, вечори, ночі. Все було суцільною ніччю, і все було суцільним днем. Все було суцільним кипучим життям, і все було сном, кошмаром. Ба, сон був більшою реальністю, аніж дійсність. Бо він був барвистіший, часом осяяний сонцем, веселкою, громовими дощами, закосичений квітами й озвучений сміхом золотого дитинства, буйною радістю юнацтва, сміхом першого, воскреслого в снах кохання. Сон, як утеча, сон, як свобода, сон, як повторення в безмірно яскравішій формі всього, що було і що буде, без того, що є. Адже ж відомо, що в’язням майже ніколи не сниться дійсність. Дуже рідко.
Лиш техніка самого того спання в цій реальній дійсності була ще непривабливіша, ніж в камері 49–й. Її трагікомічні сторони Андрій спізнав в перший же вечір і в першу ніч. Перед тим як лягати спати, ще відбулась «повєрка». Коли в камері стало зовсім уже поночі, тоді засвітилися тьмяні лампки в стелі, загриміли засуви на дверях в першій половині, і розітнулася чиясь весела, задьориста, скалозубна команда несамовитим голосом:
— Маня! На повєрку становісь!
Це кричав один юнак, в’язень, попереджуючи чергового. Він кричав цю глузливу команду кожного вечора й кожного ранку. Це інженер з ХТЗ, грек з національності, український повстанець з політичного обвинувачення. А команда ця його мала означати шаржоване повторення стандартної команди тюремних наглядачів: «Вніманіє! На повєрку становісь!»
«Маня» стала на «повєрку». Шість рядів арештантів звелися на ноги й стали щільно, здавши під одну стіну, утворивши прохід для чергового. Тоді увійшов черговий і сказав:
— Добрий вечор!
Його й продражнено за це — «Добрий вечор!» Іншого імені цей черговий не мав у цілій тюрмі.
Зайшовши й привітавшись, черговий перерахував ряди й шістки. Йому допомагав староста камери. Тут, виходить, були інші звичаї, аніж на Раднаркомівській, тут перевірка була двічі на день — вранці і ввечері.
Записавши результат перевірки в журнал, черговий сказав: «Добраніч», — і пішов.
Який чемний черговий! Просто дивно. І яка колосальна різниця між ним і тими щелепатими, завжди понурими й завжди червоноокими, невиспаними хлопцями з Раднаркомівської. Інші чергові тут теж подібні до цього «Добрий вечор». Лише згодом Андрій устійнив, в чому суть, через що така різниця. Але щоб це взнати, йому треба було пройти свій шлях до кінця…
Після відходу чергового «Маня» розсипалась — почалась укладка спати. Без команди. Тут команди «Ложись спати» не було, було лише вночі грізне «Чому не спите?!» якщо хтось не лежав, а сидів або стояв уночі, після вечірньої «повєрки».
Укластись спати — це була тяжча проблема тут, аніж в камері 49–й. Почався ярмарок… Одні люди потребували більше місця вже не тільки тому, що були великі, а й тому, що мали клунки з теплою одежею тощо, приготовані на випадок етапу, інші люди були маленькі й не мали нічого абсолютно, але ризикували втратити й маленьке своє місце, бо «заможніші» й більші розпросторювались якось само собою. Для старости то був величезний клопіт, і тільки при цій процедурі — при процедурі розподілу підлоги — Андрій збагнув, яка то тяжка річ бути президентом демократичної республіки, цебто старостою в камері ч. 12 у 2–му спецкорпусі. Кожного вечора староста все мусив переміряти й розподіляти підлогу та парувати людей наново, бо прибували нові люди. І тепер — він взяв шматочок крейди й мотузочок (а був цей староста не просто якийсь бородатий дідок, а високофаховий, знаменитий, всесоюзної слави інженер) — звелів усім перейти в один бік камери й почав свою тяжку працю. Він розміряв мотузочком підлогу й робив крейдою риски — межі для кожної людини, в які вона мусила вкластися. І робив він це з усіма відповідними відхиленнями на товстих і тонких. Так він переміряв підлогу для всіх шести рядів, для кожної людини окремо. А потім вислухував скарги і перепаровував сусідів, щоб насупроти лежав один довгий, один короткий. Ця вся процедура тривала з годину. І все–таки все геть пішло нанівець, бо знайшлися люди, які категорично запротестували проти проведеного «землеустрою». Тоді принесли мокру ганчірку й зітерли геть всі риски, й почалася процедура спочатку. І знову все пішло нанівець. Бідолашний староста весь упрів, але уперто продовжував працю з глибоким почуттям обов’язку перед товаришами, виконував свою функцію покірно й стоїчно. І знову все пішло геть на злам. «Місця… Місця. Де моє місце!?!» — смикали його за труси жалібно «покривджені». Тоді староста не витримав, випростався, зблід на обличчі і раптом весь затрясся від розпачу: