Він виказав усі симптоми людини, що пережила жахливий голод. Але він не пережив ніякого голоду, на волі жив добре, а тепер зовсім недавно прийшов до тюрми, в камері ж користався тими самими „привілеями“, що й всі. Він просто був феноменально жаднющий, скупий, завидющий. З–за картоплини він підіймав у камері революції, а потім викидав ті картоплини в парашу, бо вони кисли, лежачим на пайках хліба, псувались.
Після цього випадку Андрій не міг дивитися на Іщука без омерзіння. На якого чорта такі люди живуть на світі. І це блюзнірство саджати таку людину до тюрми, де все–таки сидять люди — люди! — що не втрачають людської подоби й людських почуттів навіть в тяжкій трагедії, навіть в такім вертепі. Та він не один. Хіба це не Узуньян ч. 2, отой вірменський „аристократ“ з золотими зубами? Це категорія людей.
Сидів цей Іщук по обвинуваченню, цілком відповідному до його вдачі. Його нібито посадили за фразу:
„Як був Миколка–дурачок, була булочка п’ятачок!“ Та за висловлену сентенцію, що, мовляв, „Хоч би вже був або цар, або руський гетьман!“
Випадок з картоплиною — це не був випадок, це повторювалося щодня до цього й після цього. При кожнім роздаванні обіду. Тільки картоплина до Іщука не потрапляла більше так просто. На ту картоплину, як і на ті „горбушки“, була встановлена черга. Картоплина була строго підпорядкована діючому тут принципові „соціальної справедливості“, незважаючи на Іщукові революції.
Другим яскравим персонажем, але вже іншим, був штурман з крейсера „Червона Україна“, прозваний в камері „Кровавая піща“. Річ в тім, що в камері (як і в багатьох в’язницях взагалі) любили співати славнозвісну арештантську пісню на слова Пушкіна, яка починалася з строфи: