Так і цієї ночі.
Вранці йому було сумно, ніби відчував розставання з цими ось своїми товаришами, з якими зжився і з якими здружився в цім пеклі — із штурманом, з Миколою, з Руденком. Якесь таке вовче відчуття.
Після прогулянки, на якій він побачив багато снігу (була зима. Лютий місяць вже) і на якій вони бачили якусь жіночу постать у вікні далекого корпусу лікарні, що махала до них рукою з–за ґрат, Андрій повернувся до камери ще смутніший. В тім смутку він заходився вишивати портрет штурмана на рушнику, подарованому Гепнером. Він хотів до того подарунка докласти й свій — вишити йому пам’ятку, хай береже. Профіль нашкіцував професор академії мистецтв, і по тому контурові Андрій вишивав нитками з розпущеної шкарпетки. Він вишивав голкою, але про запас тримав обсмалений і загострений сірник з заправленою ниткою. Портрет виходив гарний, дуже подібний. Він його вишивав до обіду й після обіду, як замріяна дівчина. А коли портрет був уже майже закінчений, до камери увірвались начальник тюрми, начальник караулу й два оперативники. Після шаленого викрику альбіноса «Заключонниє! Садітесь!» вони кинулися прожогом до Андрія. Андрій встиг сховати рушник і вткнути голку в щілину підлоги, висмикнувши геть нитку. Одначе альбінос побачив кінчик рушника, й висмикнув його, й розчепірив перед очима. Вони довго дивились на портрет штурмана, зачудовані, а тоді карнач звернувся до Андрія:
— Це ви малювали?
— Гм… Т–так…
— Олівець!
— Будь ласка, — Андрій гіодав кілька обсмалених сірників, теж приготованих на цей випадок, і навіть показав, як ті сірники гарно пишуть.
— Гм… Гм… І вишивали теж ви?
— Так.
— Голку!
Андрій подав сірник з заправленою ниткою.
— Я сказав голку! — визвірився карнач.
— Оце й голка.
— Ви цим вишивали??!
— Так.
— Кого ви дурите! Хіба цим можна вишивати!?! Андрій показав, як можна вишивати сірником. Начальство посопіло, покрутило рушник в руках і, спитавши, чий рушник, вернуло його штурманові. Після того карнач вп’явся очима в Андрія:
— Добре. А тепер покажіть, де ваш ножик. Чи, може, у вас і ножик з сірника?
Андрій здивувався (попрацював якийсь провокатор!), а далі іронічно знизав плечима
— Ножик!! — повторив карнач. Андрій пильно подивився йому в обличчя й насмішкувато запитав:
— Звідкіля це ви взяли?
Карнач насупився:
— Так ви, значить, «не маєте», ага… Ну добре. — А тоді звернувся до всієї камери:
— Хто має ножика, прошу здати негайно! Інакше буде тяжко покарана ціла камера. В камері є ніж, і за укривання його всі понесуть тяжку кару! Понятно?
Тиша. Тоді карнач енергійно ступив до суміжної камери і там ще грізніше повторив своє запитання, а не діставши відповіді, в загальному замішанні ступнув до місця, де раніш лежав Андрій зі штурманом. Там тепер був Іщук.
— Хто має ножик? — спитав карнач у Іщука. — Ви?
— Ні, ні… Я ні… То не я…
— А хто?
— То отой… як його…
— Котрий? Покажіть.
Іщук швиденько схопився й, вивівши карнача в першу камеру, показав на Андрія пальцем.
— Ну от, — сказав карнач, звертаючись до Андрія. — А тепер кажіть, де він, ваш ніж. Чи ви «не знаєте»?
— Так, я не знаю, — промовив серйозно Андрій. — Очевидно, той, хто знає «хто», скаже й «де».
Іщук сказав і де. Він швиденько побіг до свого місця, подлубався в підлозі й, витягши зі щілини одточену залізячку, подав її карначеві. Начальство стовпилося біля того ножика, ахкало, цмокало, похитувало головами й заходилося з обурення й дива, так, ніби вони знайшли не якусь мізерну залізячку, а щонайменше тяжкий кулемет, яким можна перекинути тюрму й всю совєтську систему.
— Це ваш ножик? — спитав карнач Андрія.
— Мій.
— Добре. Зберіться з речами… Вам, я бачу, занадто добре в цій камері сидіти.
Андрій зібрався «з речами», взяв свою незмінну й єдину торбиночку, зроблену з майки, потис товаришам руки й пішов. До камери весело помахав рукою — «Пока, пока…» Камера його проводжала підбадьорливими посмішками, поглядами співчуття, тихенькими помахами рук, зітханнями — «От. Двадцять діб карцеру!»