Лише б він не співав. По тій пісні Андрій ліг ниць на цементову підлогу й мовчки пролежав до обіду.
А в обід їх почали розводити. Всю камеру геть розводити. Брали групами по кілька чоловік «з вещами» й геть. Так група за групою забрали всіх. Лишився сам Андрій у великій півтемній порожній камері. Охоплений тривогою, він просидів сам до вечора, відмовився від обіду, який йому приніс наглядач спеціально, сидів, як Чернуха, поклавши голову на коліна, сам–один в льоху.
В грудях йому закипали сльози, закипав гнів, страшний, пекельний гнів.
А увечері прийшло два оперативники й його забрали теж.
IX
Закипілі сльози стояли йому в серці каменем. І той камінь був розпечений, як залізо в батьківському горні, до білого. Може, тому Андрія посадили в темну шахву, в холодний собачник, щоб прочах. Це його будуть, значить, везти на допит, якщо посадили в шахву, в холодну й темну коробку в підвальній частині тюрми, біля виходу. Але йому не було холодно. Весь виношений за довгі дні і ночі план контрудару встав перед ним, розгорнувся на всю широчінь і на всю глибінь, освітлений прожектором гарячкової думки, що запрацювала з гуготом. Жорстокий план.
— «Забудь мене!..»
— «Забудь мене…»
З шахви його забрали й вивели на подвір’я — там стояв «Чорний ворон» , було багато снігу, було холодно.
— Ей! — гукнув сержант від «Чорного ворона», коли Андрія підвели. — Ей!
Він звернув увагу, що Андрій напівголий, в самих рубцях і без шапки.
— Ей–ей! Та він голий! Кого ви мені даєте?! Щоб замерз?! Не приймаю! — і розсипався лайкою.
— Де твоя одежа?
Андрій махнув рукою байдуже, мовляв, чортма.
— Не приймаю. Знайдіть йому щось, чорт би вас побрав!! — зарепетував сержант на тюремників.
Бігали, «шукали», але замість одежі вийшов сам начальник тюрми — альбінос:
— Бери так! Чорт його не візьме. Під мою відповідальність бери!
Сержант побурчав і відчинив дверцята «Чорного ворона». Посадив Андрія в першу кабінку й сам десь пішов. Час плинув. Очевидно, машина була порожня, ніде ні звуку в ній. Машина стояла, не рухалась. Когось ще ждали. Спочатку Андрій не помічав холоду, сидів занурений в свої думи, а потім почав мерзнути. Та не від холоду йому нетерпеливилось, а від бажання їхати, швидше їхати, щоб покласти всьому край. Він належав до тих, що, раз щось вирішивши, йдуть до мети неухильно. Пекельний план, що визрів в його серці, розсаджував йому череп. Чого він стоїть, цей проклятий «Чорний ворон»? !
Чути було, як біля машини хтось ходить сюди й туди, на одному місці, рипить сніг. Андрій почав барабанити в зовнішню стінку.
Кроки зупинились і понурий голос буркнув:
— Чого барабаниш?!
Це був не сержантів голос, це, мабуть, був його помічник.
— Замерзаю! — крикнув Андрій. — Або вези вже, або… Замерзну!! Чуєш? Павза.
— Ну й замерзай, — була нарешті байдужа відповідь. Потім голос зітхнув і додав: — Замерзнеш — для тебе ж буде краще, дурний.
Минуло ще багато часу. Нарешті почулись голоси — жіночі!
Ведуть до машини жінок. Ось вони близько, щось говорять з оперативниками, котрась жартує, їй відповідають, теж жартуючи, чемно. «Куди?» — питає перша, входячи в коридорчик машини. «Сюди, сюди», — каже мужський голос, відкриваються в темряві дверцята, й до Андрія впихають якусь жінку. Андрій хотів кашлянути або просто сказати, що це помилка, але стримався. Нехай. Жінку втиснуто до нього й замкнуто. Потім в другу кабінку… В дальшу… Напакували. Загудів мотор і машина рушила. — «Давай, давай!» То машина стояла, а то гарячкове заспішила.
В першу мить не сталося нічого, бо жінка не зорієнтувалася, помилково впхнута в кабінку До мужчини, але це було мить. Андрій відчував її тіло на собі — вона була щупленька, маленька, торкнув рукою за руку, прошепотівши — «Спокійно!» Жінка скинулася перелякано.
— Тихо, — прошепотів Андрій. — Не бійтесь… — Посміхнувся: — Навіть коли б нам було по сімнадцять років, то й тоді в цій ситуації…
Але він не договорив — те, що він узяв за жінку, зойкнуло здавленим дівочим голосом і припало до нього:
— О, Боже!! Ой, Боже!!! Андрію!? Андрієчку!.. Ти?! Господи!..
Це була Галя! Його рідна сестра Галя!..
Мотор ревів несамовито, й вартовий не чув приглушеного зойку й дівочого плачу в одній з кабінок. Андрій обхопив сестрину голову й тамував плач її на своїх грудях. «Цить, цить, Галю!.. Цить, сестро!.. Тихо… Боже ж мій, Галю! Галю!.. Як же це?! Тихо, тихо…» Але Галя не могла вгамуватися. Вона вся тремтіла й намагалася щось проштовхнути крізь горло: