В камері життя текло своїм порядком, тим самим, що й раніше, і що за ним Андрій таки скучив у тій проклятій «брехалівці». Приємно було зануритися у це життя знову. Ні, це не просто життя, а це велике змагання. Це життя людей, що з усієї сили намагаються утриматися на Богом призначеному їм рівні, що на такій маленькій і тісній території, в такому бруді, при такому страшному процесі знеосіблення й нівеляції промудряються жити, як люди. Так, ніби вони складають іспит в своїй масі, до якої межі простягається сфера людської життєздатності, яку напругу може витримати людська душа, доки не зірветься в прірву божевілля. Це великий іспит.
Із змін, які за цей час сталися, поминаючи прибуття багатьох нових людей та вибуття старих, була одна суто зовнішня — впадало в око те, що всі були добре поголені. Причиною цього була організація камерної «власної» голярні. Це було підприємство камерного «пролетаріату», що в пошуках додаткового шматочка хліба від «заможніших», їм на втіху, організував голярню. Справжню голярню. Це була артіль Гловацького й Санька. В ній голили не згірше, аніж в першокласних голярнях Харкова. Притому ж без технічних засобів, що їх мають голярі всього світу. Тут не було ножиць і не було бритов. Але тут голили клієнтів так само чисто й гарно, як і в усьому світі. За бритви правило скло. Вміло побите на скалки — на вузенькі довгасті шматочки (що досягається при допомозі звичайного закаблука, лиш фахове) — воно мало всі властивості бритви. Лиш треба вміло добрати ті шматочки, що мають на зламі гостру бровку, таку виключно тонку й гостру лінію зламу з ідеально гострим жилом. Таким жилом і голилося людину. За браком мила буйну щетину борід, вусів, а хто хотів, то й голів, намочувалося водою, а тоді клієнт зціплював зуби, а голяр обробляв його шматочком скла. Іноді в клієнта текли буйні сльози, але то нічого. Що це важить супроти приємності бути поголеним! Хоч процедура часом і бувала болючою (особливо для тих, хто мав цупку рослинність), зате закінчення було радісним, а найбільш приємним був результат. Тільки голярі й клієнти дуже береглися, щоб під час операції не всипатися перед наглядачами й перед начальством. Було ніби кілька жахливих трусів — шукали бритов, — але на тім справа й скінчилася. Голярня функціонувала далі. Старики поробилися молодими, а молоді поробились і зовсім юнаками. Старий Манєвич, наприклад, вічно подібний до колючого їжачка, перетворився в студента, такого сухенького, маленького, років на тридцять. Гепнер теж помолодів. Дехто запускав хвацькі вуса, й вони виглядали особливо ефектно при чисто виголеній бороді й щоках. Дехто з молодих запускав борідку. Словом, камера бавилася в культуру ніби на глум всім начальникам і різним альбіносам. Правда, зішкребена щетина оголювала бліді щоки, із зеленаво–синюватим відтінком шкіри, западини, іноді чиряки, підсилювала синці під очима, але то нічого. Все–таки це ліпше, аніж вигляд мавп чи борсуків.
Андрій теж поголився в перший же день, зробивши тим надзвичайну втіху Санькові, який, оперуючи склом, мав нагоду ділом довести, який він гарний джура, бо ж хто краще нього може поголити.
Поза тим ніяких інших значних змін.
Андрій захопився лекціями з Саньком… І чим більше заглядав у душу цьому дикунові, тим більше дивувався. Оригінальний цей Санько. Він, як на сповіді, розповів Андрієві «по секрету» всю свою справу і свою біографію. Це Андріїв вчительський авторитет і безмежна довіра до нього розімкнули нарешті Санькову душу. Він йому все, геть все розповів, аж до своїх романтичних пригод включно (а було їх в Санька, тих романтичних пригод, аж одна! Одна за все бурлацьке життя!). Селянський син, дитина дуже порядних і статечних батьків, він за цю порядність відбував разом з тими батьками покуту на далекій Печорі. Потрапив туди ще дитиною. Батьки померли, а Санько втік. Бігав по всій шостій частині земної кулі, бажаючи звідти кудись вибігти. Але куди ти вибіжиш?! Та ще такому темному, неписьменному, заштурханому хлопцеві. Кілька разів сидів у тюрмі. Потім дістав десять років, як кримінальний (за те, що, прибігши до рідного села, комусь там щось зробив, комусь там щось зіпсував, у тих, що так його ощасливили разом з батьками). Терміну не добув і втік. Пройшов «Крим, і Рим, і Сибір без палки». Був на коні й під конем (здебільшого під конем!), був у вагонах і під вагонами (здебільшого під вагонами!) — бігав, як здичавілий, зацькований пес. Навчився красти і бити в щелепи, не роздумуючи довго, в боротьбі за своє існування. Нарешті приплентався до свого села, на рідне попелище, в наївній вірі, що люди ж мають, нарешті, добре серце, й його пожалують і дадуть бодай якийсь притулок і змогу стати порядним чоловіком, «вийти в люди». Він страшенно хотів учитись. Він хотів стати «порядним чоловіком», а не зацькованим, чорним, як сажа, ззовні й зсередини «суспільним покидьком». Приплентався до села… Але в селі ті, хто мав на совісті його батьків і його сирітство, злякалися його появи й, не вірячи, що з Саньком може дати раду Соввлада, вирішили самі його зліквідувати. Тоді Санько дістав обрізана й інакше не тинявся по загеттю навколо рідного попелища, як тільки з обрізаном за пасом. Якщо його хотять зліквідувати, то він хоче взяти за це «підходящу ціну». З тим обрізаном нарешті й піймала його місцева міліція при співучасті районового НКВД. І тепер Санькові «пришили» справу вже іншу. Раніше він був кримінальний, а відтепер став політичний. Йому «пришили» терор. А речовий доказ був при Санькові, за пасом!.. І тепер от Санько сидить, як терорист. І то справжній терорист! «Якби я їх тоді зустрів, гадів, — натякає він на тих, що його хотіли знищити, — я б їх вибив до ноги!» Про це Санько заявив і слідчому в наївній вірі, що на світі ще десь існує правда і що та правда на його боці, це мусить бути ясно всім слідчим. Романтична ж пригода Санька зводиться до того, що його полюбила дівчина, така ж, як і він, нещасна, і вони подружилися. Це було дуже коротко. Тепер вона десь лишилася (невідомо де) й має дитину. Санько її вважає за жінку, а її дитину за свого синка і, натикаючись на цю згадку, зворушливо намагається моментально перескочити на якусь іншу тему.