Таким чином і той день, коли поволокли Ягельського з камери за ноги, був відзначений. Це був четвертий день.
Одначе цьому четвертому дневі судилося бути відзначеним в Андрієвій пам’яті ліпше. Увечері, після укладки спати, коли тюрмою й людськими душамі затрясла лихоманка викликів, людського скімлення та гудіння автомобільного мотора з лопотінням глушителя, — до камери нарешті повернувся Васильченко. Ні, не повернувся, а його повернули — принесли на ряднині закривавленого, обірваного й геть почорнілого від синців і вкинули до камери, вивернули з ряднини на підлогу, мовби зарізаного кабана, перед застиглим зором похололих людей.
Але Васильченко ще був живий — він швидко дихав і був непритомний — вп’явся зубами у власну руку вище ліктя й посинів увесь.
Коли зачинилися двері, Охріменко взяв Васильченка на оберемок, мов малу дитину, й, роняючи великі сльози з своїх волячих очей, відніс і поклав на його місце. А тоді взяв миску з водою й облив Васильченкові голову, лив у рота, намагаючись розціпити зуби й звільнити напіввідкушені м’язи руки. Охріменкові допомагав доктор Литвинов. Вони приводили непритомного до пам’яті, але з того нічого не виходило. В камеру зазирнув наглядач, подивився мовчки на Васильченка й його заклопотаних „лікарів“ і на цей раз нічого не сказав, не гримнув „спати!“, а мовчки закрив кормушку.
Привести до пам’яті Васильченка ніяк не вдавалось. Аж нарешті, по довгих зусиллях „лікарів“, він опритомнів, розціпив зуби, пустив руку свою закривавлену, повів каламутним зором по камері й прохрипів: „Пити!“ і, не дочекавшись води, знову втратив свідомість. Він гарячкував, маячів, бився в агонії…
Оглянувши пильно Васильчецка, Литвинов знайшов рану під сорочкою межи ребрами, пробиту чимсь тупим і заткнуту шматком брудної ганчірки, і зробив висновок, що Васильченко має зараження крові й хвилини його почислені, якщо не вжити якихось екстразаходів. Зробивши цей висновок, Литвинов проліз до дверей через людські ноги, руки й голови й несміливо постукав. А як відчинилась кормушка, тихо попросив викликати негайно лікаря, бо „людина вмирає!“ „Від зараження крові“! Наглядач подивився на Литвинова з безмежним здивуванням, як на не знати якого дивака й дурня, й процідив крізь зуби:
— Ти що, зірвався..? То я, по–твоєму, лікар?
— Але ви викличте…
— То тут, по–твоєму, курорт?!
— Але ж…
— Ніззя! — категорично одрубав наглядач, і тим розмова вичерпалася. Це вже був якийсь інший наглядач, не той, що вчора.
Вони, либонь, змінюються неперіодичне, й систему чи закономірність тих змін не можна взагалі дослідити. Це відзначив Андрій, завваживши, що сьогодні наглядач інший на вечірній зміні, аніж був учора, а позавчора ще був інший. Вдень так само наглядачі часто змінюються.
Таким чином Васильченко був приречений на неминучу смерть без медичної допомоги, ще й в присутності високого фахівця, професора медицини, доктора, що упадав біля нього й нічого не міг порадити.
Васильченко на хвилинку приходив до пам’яті та й знову упірнав у гарячкове маячіння. Він несамовито скреготав зубами, лаявся з кимсь немилосердно — далебі, з своїми слідчими, обкладаючи їх найсміливішими епітетами, запевняв когось презирливо, що він „не закричить, хоч би вони його навіть запхали в м’ясорубку або робили з нього шніцелі“, бо ж він „не гепеушник задрипаний, а червоний партизан і комбриг“.
Комбриг маячів, а в’язні слухали, й для них картина помалу ставала ясною. І була вона, та картина, дуже проста:
На великому конвейєрі цей гордий і несамовитий комбриг, очевидно, затявся, пройнятий безмежною зненавистю й презирством до тих „гепеушників задрипаних“, що замірилися на його честь і гонор і що раніше вже били його — його, комбрига ! — його ж власними орденами по обличчю, — затявся й зігнорував їх зовсім, з їхніми тортурами й страхами, з їхнім наміром поставити його на коліна й примусити „закричати“. Тоді його почали мордувати радикально. Комбриг же, щоб не закричати, схопився зубами за м’язи власної руки, зціпив ті зуби безтямно та так і закляк… Йому потрощили кості, пробили іржавою залізякою ребра, заткнули рану брудною ганчіркою і так вкинули до камери, непритомного, — напевно не змусивши закричати…
Андрій прийшов на допомогу Охріменкові й Литвинову — вони промили закипілу рану холодною водою й забинтували чистим рушником, що його пожертвував юнак Давид, а з другого рушника зробили холодний компрес до голови… Ну, що вони могли ще зробити в цих умовах, без елементарних речей, потрібних в таких випадках! Хоч ніякими елементарними речами тут нічому вже не зарадиш, як не викличеш ніякої лікарської допомоги, хоч тут ти розбийся головою об мур, не викличеш і елементарного людського співчуття. Андрій спробував–таки викликати лікаря, зчинивши грюкіт у двері. Наглядач відчинив кормушку й спитав, чого треба, а коли Андрій виклав свою вимогу, він на диво навіть не закричав злобно, а лише сплюнув сердито й промовив з притиском: