— Маючи достатньо тугий гаманець, завзяття можна купити у будь-якому місці.
— Що дає надію навіть такому коротуну, як я, — Венделл підняв свій келих, — і я відчуваю скоре народження вірша. Оди французьким леді.
— Будь ласка, ні, — простогнав Едвард, — жодних віршів цього вечора.
Норріс був єдиним, хто над цим не посміявся. Ця розмова про Париж, про жінку, яку можна купити, відкрила надглибоку рану його дитинства. Моя мати обрала Париж, а не мене. І хто був той чоловік, який звабив її туди? Хоча його батько і відмовлявся про це розмовляти, Норріс врешті сам прийшов до такого неминучого висновку. Звісно, тут був причетний чоловік. Софії було лише тридцять, яскрава і жвава красуня була, наче у пастці, на фермі у тихому Бельмонті. У яку зі своїх поїздок до Бостона вона зустріла його? Що він їй запропонував, яку нагороду пообіцяв у обмін на залишення власного сина?
— Ти надзвичайно мовчазний сьогодні, — звернувся до нього Венделл, — це через твою зустріч з доктором Гренвіллом?
— Ні, я ж казав тобі, що там нічого особливого. Він просто питав про Розу Конноллі.
— А, ту ірландську дівчину, — сказав Едвард і скривився. — Здається мені, що містер Претт має проти неї набагато більше доказів, ніж ми знаємо. І мова не лише про уявну дрібничку, яку вона вкрала. Крадійки зазвичай здатні на гірші речі.
— Не розумію, як ти можеш таке про неї казати, — обурився Норріс. — Ти її навіть не знаєш.
— Ми всі були у палаті того дня. Вона виявила повну відсутність поваги до доктора Крауча.
— Це не робить її крадійкою.
— Це робить її невдячною маленькою шмаркачкою. Що вже недобре, — Едвард кинув чергову порожню мушлю на таріль, — ось побачите, джентльмени, ми ще почуємо про міс Розу Конноллі.
Норріс випив забагато того вечора. Він відчував це, коли непевно крокував додому вздовж ріки з повним животом устриць і обличчям, яке горіло від бренді. Це була чудова вечеря. Найкраще з того, що він куштував, відколи прибув до Бостона. Так багато устриць! Він і не думав, що зможе їх стільки з’їсти. Але алкогольне сп’яніння не рятувало від холодного вітру, який пронизував до кісток, дуючи з ріки.
Норріс подумав про трьох своїх товаришів, які прямували до власних затишних осель, і уявляв привітні вогнища і затишні кімнати, які на них очікували.
Він зачепився чоботом за нерівну бруківку і ледь не впав. Сп’янілий, стояв, хитаючись на вітру і дивлячись кудись за ріку. На півночі, з іншого боку мосту Прізон Пойнт, слабко мерехтіли вогні в’язниці штату. На заході, за рікою, він побачив вогні в’язниці Лечмер Пойнт. Краєвид підбадьорював. Споглядання в’язниць як нагадування про те, як низько можна опуститися.
«Від джентльмена до простого крамаря, — подумав Норріс, — просто, якщо щось піде не так у справах, не поталанить у картах. Не буде більше гарного будинку та карети. Раптове перетворення на перукаря або колісного майстра. Ще одне спотикання, невдала позика — і доведеться приміряти жебрацьке дрантя й торгувати сірниками на вулиці або замітати пил за пенні. Ще одна помилка — і тремтіти від холоду у камері Лечмер Пойнт або визирати з-за решітки у Чарльзтауні.
А звідти можна опуститися лише в могилу».
О, так, похмурий краєвид, але він також підгодовував амбіції Норріса. Юнак керувався не лише спокусою безкінечних тарілок з устрицями чи ароматом чудових черевиків з телячої шкіри та вельветових комірів. Ні, він дивився у іншому напрямку, через прірву, в яку можна було зірватися.
«Я маю вчитися, — думав він, — і ще маю час цього вечора. Я не настільки п’яний, щоб не прочитати бодай одну главу Вістера, щось обов’язково залишиться в голові».
Але коли Норріс видерся вузькими сходами до свого крижаного горища, він був надто виснажений, щоб бодай розгорнути нотатник, який лежав на столі коло вікна. Щоб заощадити свічку, юнак ходив у пітьмі і весь час спотикався. Краще не марнувати свічку і прокинутися рано вранці, коли мозок буде свіжішим. Коли можна буде читати при денному світлі. Він роздягався у слабкому світінні вікна, визирнув на лікарняне поле, коли розв’язував краватку, розстібнув жилет. Удалині, за чорною смугою поля, мерехтіли вогні лікарняних вікон. Норріс уявив темні палати, якими лунав кашель. Там довгими рядами стояли ліжка, в яких зараз спали пацієнти. Так багато років навчання лежали перед ним, але він не мав і тіні сумніву, що має бути тут. Ця мить, це промерзле горище були лише частиною шляху, на який він вийшов багато років тому, коли був ще хлопчиком, коли вперше побачив, як батько розрізає забиту свиню. Коли він побачив її серце, яке ще тремтіло у грудях. Він притиснув руку до власних грудей, відчув биття свого серця і подумав: «Ми подібні. Свині, корови і люди. Механізм той самий. Якби ж я тільки міг зрозуміти, що змушує його працювати, що призводить до руху деталей, я б дізнався, як підтримувати його роботу. Я б дізнався, як ошукати смерть».