— Казати людям, як сильно я тебе ображав! Що я зраджував тебе протягом усього нашого шлюбу.
— Я ніколи про це нікому не казала. Навіть якщо це було правдою.
— Що за дурню ти верзеш?
— Ти ж бігав наліво, хіба ні? Вона знала, що ти одружений, коли ви почали спати разом?
— Але пліткувати про це з кимось...
— То це правда? Ми ще не розлучилися, а ви удвох уже обирали собі нову порцеляну. Усі знають про це, — вона замовкла, коли їй спало на думку, про що ця розмова. Можливо, не всі знали.
— Наш шлюб завершився задовго до розлучення.
— То ось яку версію ти всім розповідаєш. Бо для мене це новина.
— Ти хочеш гірку правду про те, що пішло не так? Як ти не давала мені досягти того, до чого я прагнув?
Вона зітхнула.
— Ні, Річарде, я не хочу всього цього чути. Мені вже справді байдуже.
— Тоді якого біса ти намагаєшся зірвати моє весілля? Чому ти розпускаєш про мене плітки?
— Хто слухає ті плітки? Твоя подружка? Чи її татко? Ти боїшся, що він дізнається правду про свого нового зятя?
— Просто пообіцяй мені, що припиниш це.
— Я нікому не казала про це жодного слова. Я навіть не знала про твоє весілля, доки Вікі мені не розповіла.
Він пильно подивився на колишню дружину і неочікувано вигукнув:
— Вікі. Та сучка.
— Їдь додому, — сказала Джулія і пішла геть.
— Зателефонуй Вікі просто зараз. Скажи їй, щоб стулила пельку.
— Це її пелька. Я не можу нею управляти.
— Дзвони своїй довбаній сестрі, — крикнув Річард.
Гучний собачій гавкіт змусив її раптово зупинитись. Повернувшись, вона побачила Тома, який стояв на межі її саду і тримав на поводку свого пса Маккоя, що стрибав і рвався на волю.
— Усе добре, Джуліє? — гукнув Том.
— Усе нормально, — відповіла вона.
Том підійшов ближче, наполегливий Маккой просто тягнув його вверх схилом. Він зупинився за кілька кроків від них і ще раз спитав:
— Ти впевнена?
— Слухайте, — різко сказав Річард, — у нас тут приватна розмова.
Том пильно глянув на Джулію.
— Не така вона була і приватна.
— Усе гаразд, Томе, — сказала Джулія. — Річард якраз збирався йти.
Том на мить затримався, щоб переконатися, що ситуація під контролем. Потім повернувся і пішов до струмка, тягнучи собаку за собою.
— Це ще хто такий? — спитав Річард.
— Живе поруч.
Губи Річарда розтяглись у огидній посмішці.
— Це через нього ти купила цей маєток?
— Забирайся з мого саду, — сказала Джулія і пішла до будинку.
Коли вона зайшла всередину, почувся телефонний дзвоник, але вона не побігла відповідати. Її увага все ще була прикута до Річарда. Вона спостерігала крізь вікно, як він нарешті пішов з її подвір’я.
Спрацював автовідповідач.
— Джуліє, я щойно дещо знайшов. Коли приїдеш додому, зателефонуй, і я...
Вона взяла слухавку:
— Генрі?
— О, ти там.
— Щойно зайшла до будинку.
Пауза.
— Що сталося?
Для людини, яка має бодай якісь соціальні навички, Генрі мав моторошну здатність відчувати її настрій. Джулія почула, як завелась машина, і віднесла телефон до вікна вітальні, звідки побачила, як від’їжджає Річардова БМВ.
— Нічого не сталося, — сказала вона. Не тепер.
— Це було у коробці номер шість, — сказав він.
— Що було?
— Остання воля і заповіт докторки Маргарет Тейт Пейдж. Його датовано тисяча вісімсот дев’яностим, коли їй мало бути шістдесят. У ньому вона заповідає своє майно різним онукам. Одна з них — онучка на ім'я Аурнія.
— Аурнія?
— Дивне ім’я, так? Я гадаю, це підтверджує, що ця Маргарет Тейт Пейдж безсумнівно є нашою маленькою Меггі, яка виросла.
— Тоді тітка, про яку Голмс згадує у своєму першому листі...
— Це Роза Конноллі.
Джулія повернулась на кухню і визирнула в сад, на ту саму земельну ділянку, яку інша жінка, давно вже померла, колись побачила. Хто був похований у моєму саду всі ці роки?
Чи була це Роза Конноллі?
17
Світло, що пробивалося крізь брудне вікно, мало відтінок темного олова. У майстерні завжди бракувало свічок, і Роза ледве бачила стібки, коли її голка пірнала та з’являлася з білої марлі. Вона вже завершила чохол сукні з блідо-рожевого атласу, а на робочому столі лежали шовкові троянди та стрічки, які треба було пришити на плечі і ліф. Це була чудова бальна сукня, і Роза, працюючи, уявляла, як шурхотітиме спідниця, коли її власниця виходитиме на танцювальний майданчик, як атласні стрічки блищатимуть у світлі свічок на вечірньому столі. Там буде вино, розлите у кришталеві келихи, устриці, подані під соусом, імбирний пиріг, і ти можеш їсти досхочу, ніхто не залишиться голодним. Хоча вона ніколи не була на заходах, для яких готувала цю сукню, але у кожний стібок додавала маленьку частинку себе. Слід Рози Конноллі, яка животіє серед цих згортків атласу і марлі, замість неї буде кружитися у бальній залі.