— Включно із Нічною вартою? Вони кажуть, що ви заклали коштовну прикрасу, яка вам не належала.
— Мені її дала сестра.
— Містер Претт стверджує, що ви вкрали її. Зняли її з тіла, коли вона помирала.
Роза фиркнула.
— Це все мій свояк. Ебен хоче помститися, тому розпускає плітки про мене. Навіть якби це було правдою, навіть якби я це зробила, я б не була йому винна. Як ще я могла заплатити за похорон Аурнії?
— Її похорон? Але ж... — він замовк.
— Що таке? — спитала Роза.
— Нічого. Просто... незвичне ім’я, ось і все. Дуже милозвучне.
Вона сумно посміхнулась.
— Це ім’я нашої бабусі. Воно означає «золота жінка». А моя сестра була справді золотою жінкою. Доки не одружилася.
Рохкання за ширмою наростало і супроводжувалось сильними ляпасами двох тіл. Роза більше не могла дивитись Норрісу у вічі. Натомість вона роздивлялася свої черевики, які стояли на розкиданій підлогою соломі. Комаха виповзла з соломи, на якій сидів Норріс, і вона подумала, чи він це помітив. Дівчина притамувала в собі бажання розчавити її черевиком.
— Аурнія заслуговувала на краще, — м’яко сказала Роза, — але в кінці лише я стояла коло її могли. І Мері Робінсон.
— Сестра Робінсон була там?
— Вона була доброю до моєї сестри. На відміну від міс Пул. О, ту я не любила, визнаю. Але Мері була інша, — вона сумно похитала головою.
Пара за ширмою припинила вовтузитися, їхнє крякання перейшло у втомлені позіхання. Роза більше не звертала на них уваги, натомість вона пригадала, як востаннє бачила Мері Робінсон на цвинтарі святого Августина. Вона пам’ятала її полохливі погляди і знервовані рухи руками. І як вона раптово зникла, не попрощавшись.
Біллі заворушився і сів, почухав голову і скинув брудну солому з волосся. Він подивився на Норріса і запитав:
— То ви будете спати у нас?
Роза почервоніла.
— Ні, Біллі, він не буде.
— Я можу посунути своє ліжко, щоб вам було більше місця, — сказав хлопець і суворо додав, — але тільки я можу спати поруч із міс Розою. Вона обіцяла.
— Я навіть не мріяв зайняти твоє місце, Біллі, — відповів чоловік. Він підвівся і струхнув солому зі своїх штанів. — Перепрошую, що вкрав у вас стільки часу, міс Конноллі. Дякую за те, що погодилися поговорити зі мною.
Він відсунув ширму і рушив сходами вниз.
— Містере Маршалл, — Роза підхопилася на ноги і пішла за ним. Норріс уже був унизу і поклав руку на двері, — мушу попросити вас більше не розпитувати про мене на роботі.
Він насупив брові:
— Перепрошую?
— Це ставить під загрозу мої засоби до існування.
— Я ніколи не був у вашому місці праці.
— Сьогодні туди приходив чоловік і питав, де я живу.
— Я навіть не знаю, де ви працюєте, — він відчинив двері і впустив усередину порив вітру, який потягнув його пальто і роздмухнув спідницю Рози. — Хтось інший питав про вас, то був не я.
Того холодного вечора доктор Натаніель Беррі не думає про смерть.
Натомість він думає знайти якусь хвойду, яка була б не проти. А чому ні? Він — молодий чоловік, який довгими годинами працює сімейним лікарем. Він не має часу на залицяння до жінок у спосіб, більш притаманний джентльмену. Йому нема коли вести чемні бесіди на званих вечорах чи балах, він не має вільних вечорів для приємних прогулянок центральними вулицями. Цього року все його життя пройшло у прийомах пацієнтів у лікарні Массачусетса. Двадцять чотири години на добу. Лише зрідка він міг собі дозволити провести вечір за межами лікарні.
Але сьогодні, на подив, він отримує рідкісний вільний час.
Коли молодий чоловік змушений довгий час придушувати свої природні потреби, ці потреби починають керувати його вчинками, коли він нарешті опиняється на волі.
Тож, коли доктор Беррі покидає свої кімнати у лікарні, він вирушає просто до найближчої сумнозвісної таверни у Норд Слоуп, а саме до «Вартового пагорба», де сиві моряки обертаються пліч-о-пліч зі звільненими рабами, а будь-яка молода жінка, яка туди зазирне, може бути запідозрена в тому, що завітала не лише у пошуку чарки бренді.
Доктор Беррі не затримується у таверні.
Через деякий час, не довше, ніж знадобиться, щоб випити кілька келихів рому, він виходить звідти з обраним об’єктом своєї хтивості, яка легковажно сміється поруч із ним. Він не чекав кращого вибору, коли побачив цю повію з заплутаним чорним волоссям, бо знав, що вона задовільнить усі його потреби сповна. Тож він веде її до ріки, де такі романтичні зустрічі відбуваються регулярно. Вона крокує охоче, проте трохи нетвердою ходою, її п’яний сміх лунає вузькою вулицею. Але коли вона бачить перед собою воду, раптово зупиняється, упираючись ногами, наче впертий осел.