— Тоді я знайду ще.
— Що сталося з вашими руками? — С’ювол дивився на запалені подряпини, які померлий залишив на плоті Джека.
Той одразу ж сховав руки під складки плаща.
— Топив кота. А він був не дуже за це вдячний.
Мішечок монет приємно дзвенів у кишені Джека, коли він правив спорожнілий віз бруківкою. Яке значення мали подряпини на руках, коли ти отримав тридцять доларів? Це було більше, ніж за будь-який інший екземпляр, що він привозив раніше. Він уявляв собі штани, які випирають від монет, увесь час, коли повертався додому. Єдину проблему становили клієнти «Чорного лонжерона», їх і без того бракувало, а тепер, якщо вони продовжать цим займатися, то відвідувачів зовсім не залишиться. Це була провина цієї клятої Фанні. Вона відлякувала їх своїм кепським характером і обмеженою випивкою. Це треба негайно виправити. Спочатку треба проявити більше щедрості. Більше не будуть додавати воду в ром. І, можливо, трохи безкоштовної їжі.
Ні, погана ідея з їжею. Так вони будуть довше п’яніти. Хай ліпше ром тече рікою. Тепер лишалося переконати Фанні, що було неабияким завданням. Але варто було погойдати цим мішечком перед її ненажерливою пикою, і вона сама все зрозуміє.
Джек повернув за ріг і в’їхав у вузький провулок, який вів до подвір’я його стайні. Раптом він потягнув за віжки, змусивши коня зупинитися.
Фігура у чорному плащі стояла перед ним, її силует видавався чорною плямою на тлі бруківки, що була вкрита льодом і блищала.
Джек примружився, щоб роздивитись обличчя. Риси були приховані у пітьмі каптура. Коли фігура почала наближатися, усе, що він зміг розгледіти, був блідий відблиск зубів.
— Ви сьогодні мали багато роботи, містере Б’юрк.
— Не знаю, про що ви.
— Що вони свіжіші, то більше коштують.
Джек відчув, як кров холоне в його жилах. За нами стежили. Він сидів рівно, серце стукало, руки стискали віжки. Цього єдиного свідка вистачить, щоб я гойдався на шибениці.
— Ваша дружина не приховувала, що ви шукали легших шляхів заробітку.
Фанні? У що вона, чорт забирай, вирішила вплутати його цього разу? Джек був майже впевнений, що побачив посмішку створіння.
— Що вам треба?
— Маленька послуга, містере Б’юрк. Я хочу, щоб ви декого знайшли.
— Кого?
— Дівчину. Її ім’я Роза Конноллі.
20
У багатоквартирному будинку у провулку Фішері ночі ніколи не були тихими.
Нова мешканка долучилась до них у тісно заселеній кімнаті. Старша жінка несподівано стала вдовою і більше не могла дозволити собі кімнату на вулиці Саммер, персональну кімнату з власним ліжком. Провулок Фішері був тим місцем, де осідали люди, до яких удача поверталася невигідним боком, у кого помирали чоловіки чи зачинялися фабрики, або ті, хто вже були надто старими й огидними, щоб приймати клієнтів.
Цій мешканці не поталанило двічі — вона стала вдовою і захворіла водночас. Її тіло здригалося від страшного кашлю. Удвох з туберкульозним хворим, що помирав у кутку, вони утворили дует, що кашляє під акомпанемент щонічного хропіння, сопіння та шурхоту. Так багато людей було втиснуто до кімнати, що спорожнитися — означало скрадатися навшпиньки серед розкиданих тіл до відхожої бадді, а якщо випадково хтось чіплявся за чиюсь витягнуту руку чи наступав на палець, то міг у відповідь отримати не лише стогін, а й відчутного копняка по гомілці. А наступної ночі годі було і мріяти про сон, бо тепер його власний палець мав сплатити покуту.
Роза не спала. Лежала і слухала хрускіт соломи під невгамовними тілами. Їй дуже кортіло у туалет, але вона так затишно влаштувалась під ковдрою і зовсім не хотіла вилазити. Намагалася заснути, плекаючи надію, що потреба вщухне сама по собі, але Біллі раптово заскиглив, а його руки сіпнулися, наче він хотів за щось ухопитися під час падіння. Роза дозволила його жахіттю минути і не стала будити хлопця, бо це б лише викарбувало сон у його пам’яті. Десь у пітьмі вона почула шепіт, а потім шурхіт одягу і приглушену пристрасть двох тіл, що рухалися разом.
«Ми не кращі за тварин у скотарні, — подумала Роза, — змушені жити вкупі, псувати повітря і спаровуватися привселюдно».
Навіть нова мешканка, яка зайшла з високо піднятою головою, неминуче втрачала свою гордість. Щодня позбувалася чергового шару гідності, й відтак, як і всі решта, сідала на баддю у куточку, задравши свої спідниці на очах у всієї кімнати.
Чи була вона відображенням Рози у майбутньому? Холодна та хвора, що спить на брудній соломі. О, але ж Роза ще молода і здорова, з руками, придатними до роботи. Вона не бачила себе у тій старій жінці, яка кашляла в темряві.