— Може, пані, подивитесь, чи добре вдимилося м’ясо? — питають вони.
Графиня Мерта, що тепер господарює в Борзі, перехиляється через поруччя й оглядає м’ясо. Саме тієї миті стара кладе руку на одну шинку.
А що то за шинка! Золотава, блискуча, салиста, та ще й пахне ялівцем! їжа богів! І відьма тримає шинку, хоче її забрати.
О, дочка гір не звикла жебрати й просити! Хіба не з її ласки квітнуть квіти й живуть люди? Мороз, руйнівну бурю, повінь — усе вона має в своїй руці. Тому їй не личить просити й жебрати. Вона бере собі, що хоче, та й годі.
Одначе графиня Мерта не знає відьминої сили.
— Ану геть, старчихо! — гукає вона.
— Дай мені шинку! — каже доврська відьма, що їздить верхи на вовках.
— Ти сказилася! — обурюється графиня. І велить служницям нести шинку до комори.
Очі столітньої відьми палають гнівом і жадобою.
— Дай мені цю задимлену шинку, — каже вона ще раз, — а то буде тобі лихо!
— Краще хай її сороки з’їдять, ніж така потороча, як ти.
Стара скаженіє з люті. Вона підносить угору палицю, помережану рунами, й гнівно вимахує нею. З вуст її вириваються якісь чудні слова, коси стали сторч, очі горять, обличчя кривиться.
— Хай тебе саму з’їдять сороки! — гукає наостанці вона.
Відьма йде геть і ще довго бурмотить прокльони і грізно вимахує палицею. Вона вертається додому. Далі на південь не йде. Дочка лісових нетрів зробила те, задля чого спустилася була з гір.
Графиня Мерта стоїть на сходах і регоче: ото стара розлютилася! Та скоро сміх на її вустах затихне — он уже надлітають сороки! Графиня не вірить своїм очам. Їй здається, що це сон, але вони справді злітаються, сороки, що мають її з’їсти.
З гаю, з саду летять зграї сорок і націляються на неї пазурами й дзьобами. Вони кричать і скрекочуть. Перед очима в графині мигтять чорні й білі крила. То ніби якась мана — сороки злітаються з цілого краю, все небо вкрите чорно-білими крильми. В ранковому яскравому сонці пір’я їхнє полискує металом. Вони настовбурчують шиї, наче роздрочені хижаки. Ті потвори чимраз дужче насідають на неї, ціляться дзьобами й пазурами графині в обличчя і в руки. Нарешті їй доводиться тікати в передпокій й зачинятися. Вона спирається на двері, важко дихаючи з ляку, а надворі й далі кричать і літають сороки.
Отак графиня зачиняється від чудового літа, від ясного зела, від! радощів життя. Тепер її чекають зачинені покої і спущені завіси; розпука й страх. Розум їй каламутиться, вона стає мало не божевільна.
Божевільною видається і ця оповідка, а все ж вона, мабуть, правдива. Сотні людей можуть посвідчити, що саме так мовиться в давніх переказах.
Птахи обсіли поруччя й дах; здавалося, вони тільки й чекали, поки з’явиться графиня, щоб знову кинутись на неї. Вони позвивали собі в парку гнізда й лишилися там жити, їх годі було вигнати. Коли пробували стріляти в них, виходило ще гірше. Замість кожної вбитої сороки прилітало десять нових. Зграя була велика, і часом їй доводилося вилітати по їжу, але завжди лишалися надійні вартові. І тільки-но графиня Мерта виглядала у вікно або виходила на ганок, як вони летіли до неї. Крикливі птахи шурхотіли крильми, кидалися до будинку, і графиня тікала в найдальший покій.
Вона тепер день у день сиділа в спальні за червоною залою. Мені не раз змальовували, як виглядала спальня тієї страшної пори, коли Борг облягали сороки. На дверях і на вікнах висіли важкі завіси, підлога була встелена грубими килимами, челядь ступала навшпиньки й розмовляла пошепки.
В серці графині поселився смертельний страх. Вона посивіла, обличчя вкрилося зморшками, і за місяць із неї зробилася стара баба. Вона не могла опертися жахливим чарам. Вночі графиня голосно кричала, бо вві сді її дзьобали сороки. Вдень вона гірко оплакувала свою недолю. Вона не впускала до себе людей, щоб за ними не залетіли сороки. Звичайно вона сиділа в задушливому покої і погойдувалась у кріслі, затуливши руками обличчя, сиділа тихо, сумна й пригноблена, тільки часом починала плакати й нарікати.
Тяжчого життя не було ні в кого. Хто б не пожалів бідолаху?
Більше я про неї нічого не можу оповісти, а те, що оповіла, не дуже гарне. Мене аж трохи мучить сумління. Адже замолоду графиня була щиросерда й життєрадісна, і не одна весела історія про неї тішить мені серце, хоч я й не маю тут місця їх переказувати.
Та що вдієш, вона, бідолаха, не знала, що людська душа завжди голодна. Вона не може насититися самим фліртом і розвагами. Коли нема іншої їжі, вона, мов той хижак, роздирає спершу інших, а наостанці й саму себе.