Такий сенс цієї оповідки.
Розділ двадцятий
ЗЕЛЕНІ СВЯТА
Були саме зелені свята, як і тепер, коли я про це пишу, найчудовіша пора року.
У ту пору Сінтрам, лихий господар Форша, найдужче журився й мучився. Його дратувала перемога світла, що не гасло цілу добу, й поразка темряви. Він ненавидів розкішне листя на деревах і барвистий килим, що встеляв землю.
Усе причепурилося. Навіть дорога, хоч яка вона сіра та закурена, а й» собі заквітчала краї жовтим і синім літнім цвітом — бутнем і горобиним горошком.
А коли настали зелені свята, сповивши гори своєю пишнотою, коли дзвін із церкви в Бру долинув тремтливим повітрям аж до Форша, коли над землею запанувала невимовна святкова врочистість, Сінтрам не витримав. Йому здалося, наче бог і люди насмілились забути про нього, і він вирішив теж поїхати до церкви. Нехай ті, хто радіє літові, побачать його, Сінтрама, що любить смерк без світання, смерть без воскресіння, зиму без весни.
Сінтрам одяг вовче хутро й шкіряні рукавиці, звелів запрягти муругого коня в санки й причепити до ошатної, цяцькованої упряжі дзвоники. Убраний так, ніби надворі було тридцять градусів морозу, Сінтрам поїхав до церкви. Скрип каміння під полозками нагадував йому лютий холод, а піна на спині в коня — паморозь. Сам він не відчував спеки. Від нього струмував холод, як від сонця тепло.
Сінтрам їхав широкою рівниною, що простягалася на північ від Бру. Він поминав багаті хутори й лани, що над ними тріпотіли крильми співучі жайворонки. Я ніколи не чула, щоб жайворонки ще десь так співали, як над тими ланами. І часто дивувалася, що Сінтрам був глухий до їхнього стоголосого співу.
Не одне його розлютило б дорогою, якби він озирався навколо. Біля дверей кожної хати посхилялося по дві берізки, а у відчинені вікна він міг би заглянути досередини, де стелі й стіни були заклечані квітками та зеленим віттям. Найзлиденніша жебрачка й то мала в руці гіллячку бузку, а кожна селянка несла по цілому пучку квіток, загорнених у хустинку.
На подвір’ях стояли святкові стовпи: з опалими квітами та прив’ялими вінками. Навколо них трава була витолочена, вночі там молодь водила веселий танок.
Унизу на озері пливли дараби. І хоч вітру не було, на них напнуто білі вітрила на честь свята, і на кожній щоглі висів зелений вінок.
З усіх вуличок, що вели до Бру, надходили люди. Особливо показні були жінки — в ясних літніх сукнях домашнього ткання, справлених саме до цього дня. Всі причепурилися на свято.
Люди не могли натішитися святковим спокоєм, спочинком після невтомної праці, літнім теплом, озиминою, що обіцяла добрий урожай, суницями, що вже почали червоніти при дорозі, безвітряною погодою. Вони дивилися на безхмарне небо, слухали невгамовних жайворонків і казали:
— Видно, що сьогодні божий день.
Аж ось над’їхав Сінтрам. Він лаяв стомленого коня й вимахував над ним батогом. Пісок прикро скреготів під полозками саней, дзвоники дзеленчали й глушили бомкання церковних дзвонів, Сінтрамове чоло люто супилося під хутряною шапкою.
Люди в церкві злякалися, ніби вздріли самого чорта. Отже, навіть у велике літнє свято не можна забувати про зло й про холод. Тяжка доля тих, хто живе в цьому світі.
Люди, що стояли в затінку церкви чи сиділи на підмурку, чекаючи служби, вражено проводжали Сінтрама поглядом до церковних дверей. Ще недавно чудовий день сповнював серця їхні радістю, що вони ходять по землі і втішаються життям. А тепер, побачивши Сінтрама, всі відчули, ніби над ними нависло якесь таємниче лихо.
Сінтрам зайшов до церкви, сів на своє місце й так шпурнув рукавиці на лаву, що всі почули, як брязнули вовчі пазури, підшиті до шкіри. Кілька жінок, що сиділи на передніх лавах, зомліли, побачивши кудлату постать, і їх довелося вивести надвір.
Одначе ніхто не зважився вигнати Сінтрама. Він заважав людям слухати службу, але надто всі боялися лиходія, щоб попросити його вийти з церкви.
Надаремне старенький пробст казав про чудове літнє свято. Його ніхто не слухав. Люди думали тільки про зло, про холод і про таємничі нещастя, що їх віщував їм лихий господар Форша.
Після служби люди побачили, як лихий Сінтрам вибрався на церковний пагорб і почав роззиратися навколо. Глянув униз у протоку Брубю, повів оком повз священикову садибу й повз три пригірки на західному узбережжі Левену, Всі бачили, як він стиснув кулака й погрозив протоці та зеленому узбережжю. Потім він ковзнув оком на південь, за Нижній Левен, ген аж до синіх відрогів, що, здавалося, перетинали озеро. Тоді зирнув на північ, повз Гурліту й далі до Б’єрніда, де закінчується озеро. Він дивився на захід і на схід, де гірські хребти облямовували долину, і все погрожував кулаком. Кожен відчував, що якби Сінтрам стискав блискавки в правиці, він радо кинув би їх на мирну землю, всюди посіяв би плач і смерть. Бо серце його було таке опановане злом, що він не знав іншої втіхи, як чинити лихо. Поволі він звик любити все погане й підле. Він був навіженіший за найбуйнішого божевільного, але ніхто цього не розумів.