Уявіть собі надвечір’я в неділю, коли руки спочивають, а думка ледачіє! Уявіть сердитий північний вітер, колючий холод у кімнаті, холод, що його не годен власкавити жоден вогонь! Уявіть єдину лойову свічку, з якої ненастанно треба знімати нагар! Уявіть одноманітний побожний спів, що долинає з кухні!
Раптом дзеленькають дзвоники, хтось квапливо обтупує сніг у сінях, і ось до кімнати заходить Єста Берлінг. Він сміється, жартує. Він — саме життя, саме тепло. Відчиняє клавікорди і грає так, що аж дивуєшся з тих старих струн. Він уміє співати всіх пісень і грати всіх мелодій. Він ощасливлює всіх мешканців дому. Він ніколи не мерзне, ніколи не стомлюється. Той, кого спостигла найважча біда, побачивши Єсту, забуває про неї. О, яке в нього добре серце! Який він ласкавий! Шкода, що ви не чули, як про нього оповідають старі люди!
А тепер, хоч як кавалери гарно грають, Єста вибухає плачем. Йому здається, що життя таке сумне, таке безрадісне. Він схиляє голову на руки й плаче. Кавалери лякаються. Це ж бо не тихі, цілющі сльози, що їх викликає пані Музика. Єста хлипає в розпуці. Вони безпорадно відкладають інструменти.
Навіть ласкава пані Музика, що так любить Єсту Берлінга, навіть вона розгубилася на хвилю, та потім згадує, що має серед кавалерів мужнього воїна.
Це лагідний Левенборг, що втратив наречену в каламутній річці, він як ніхто відданий Єсті. Тецер він несміливо підступає до клавікордів, обходить навколо, обережно гладить їх, пробує клавіші кволою рукою.
У крилі нахлібників Левенборг має дерев’яний стіл, а на ньому він намалював клавіатуру й прилаштував підставку на ноти. Він може. годинами сидіти біля нього, й пальці його бігають по білих і чорних клавішах. Він учить там гами й етюди і грає свого Бетховена. Він завжди грає тільки Бетховена. Пані Музика виявила до нього. велику ласку: йому пощастило переписати більшість із тридцяти двох сонат великого майстра.:.
Одначе Левенборг ніколи не зважується торкнутись: якогось іншого, інструменту, крім дерев’яного столу. До клавікордів він відчуває побожний страх. Вони ваблять Левенборга, але ще дужче лякають. Цей деренчливий інструмент, що на ньому зіграно стільки польок, — його святиня. Він ніколи не зважувався торкнутися його. Подумати тільки, яка то дивовижна річ, стільки в ній струн, що годні вдихнути життя у твір великого майстра! Досить тільки прикласти вухо до клавікордів, і Левенборг уже чує, як бринять у них розмаїті анданте і скерцо. Авжеж, клавікорди і є той олтар, де поклоняються пані Музиці. Але сам він на ньому ніколи не грав. Ніколи не зміг так розбагатіти, щоб купити собі клавікорди, а на майоришиних не зважувався грати. Та вона, зрештою, не дуже його й заохочувала.
Звісно, Левенборг не раз чув, як на них вигравали польки, вальси і Бельманові мелодії. Але від тієї нікчемної музики клавікорди тільки деренчали й стогнали. Ні, якби на них заграти Бетховена, отоді б усі почули, який у них прекрасний звук.
І ось тепер Левенборг вирішив, що настав час його й Бетховена. Він набереться відваги й торкнеться святині; він потішить свого молодого пана й господаря чудовими звуками, що дрімають у клавікордах.
Левенборг сідає й починає грати. Невпевнено й схвильовано, але видобуває кілька тактів, шукає відповідних звуків, морщить чоло, знову пробує, врешті затуляє обличчя руками й плаче.
Авжеж, люба пані Музико, йому дуже прикро. Бо святиня враз перестає бути святинею. Немає в клавікордах чистих, прекрасних звуків, немає мрії, немає глухого, могутнього гуркоту громовиць, немає шуму й ревіння бурі. Немає небесної гармонії, що нею бринить рай. Це просто старі розладнані клавікорди, та й годі.
Та ось пані Музика дає знак розважному полковникові Беренкройцові. Він бере Рустера, йде до крила кавалерів і приносить Левенборгові стіл, де намальовані клавіші.
— Дивись, Левенборгу, — каже Беренкройц. — Ось твої клавікорди. Заграй тепер Єсті!
— Левенборг перестає плакати й сідає грати Бетховена для свого засмученого молодого приятеля. Зараз той розвеселиться.
У голові в старого небораки лунають найпрекрасніші звуки. Йому й на гадку не спадає, що Єста може не чути, як гарно він грає цього вечора. Він напевне все чує! Тепер Левенборг не має ніяких труднощів, пальці вправно бігають по клавішах; він долає найважчі пасажі й трелі. Він хотів би, щоб його послухав сам маестро.
Що довше Левенборг грає, то дужче захоплюється. Вік чує кожен звук з неземною чіткістю. «Туго, туго, — грає він, — чом би мені тебе не любити? Чи не тому, що вуста твої холодні, а щоки зів’ялі, обійми болючі, а від твого погляду серце кам’яніє?