Туго, туго, горда, неприступна красуне, твоє кохання важко здобути, зате воно палке, як ні в кого. О покинута, я пригорнув тебе до грудей своїх і приголубив. Я вицілував із тебе весь холод, і кохання твоє сповнило мене щастям..
О, як я страждав! Як сумував безмірно, коли втратив перше кохання своє! В душі моїй і навколо мене запала чорна, моторошна ніч. Я поринув у молитву, щиру, невислухану молитву. Небо було глухе до безмірного терпіння мого. З усіяного зорями простору не зійшов до мене янгол-розрадник.
Та сум мій роздер темну заслону. Ти зійшла до мене мостом із тремтливого місячного проміння, осяйна й усміхнена, о кохана моя! Навколо тебе витали янголята з трояндовими вінцями, грали на цитрах і флейтах. Яка ж то була втіха невимовна бачити тебе!
Але ти швидко зникла! Розвіявся промінний міст, коли я хотів піти за тобою. Я лежав на землі, безкрилий, повалений у порох. Стогін мій лунав, як ревіння дикого звіра, як оглушливий грім небесний. Якби моя змога, я б послам до тебе блискавку-вістуна! Я проклинав благословенну землю. Нехай пожежа спалить усе зело, а чума забере людей! Я кликав смерть і пекло. Гадав, що мука в вічному огні буде втіхою супроти моїх страждань.
Туго, туго! Тоді я заприязнився з тобою. Чому ж мені не любити тебе, як люблять гордих і неприступних жінок, чиє кохання важко здобути, зате воно палкіше за будь-чиє в світі?»
Так грав сердешний містик, пойнятий запалом і натхненням. У вухах йому бриніли найпрекрасніші звуки, і він був певний, що Єста теж їх чує і втішається ними.
А Єста сидів і дивився на нього. Спершу його сердила та дурна комедія, та поволі гнів його почав улягатися. Його старий приятель був незрівнянний, коли водив отак пальцями по столі і втішався своїм Бетховеном.
І Єста згадав, що цей сердега, тепер такий безжурний і лагідний, також терпів колись страшну муку, бо також втратив кохану. А тепер сидить біля свого столу й сяє з утіхи. Чи ж багато треба людині, щоб бути щасливій? Єсті стало соромно, і він сказав сам до себе: «Що, вже не маєш терпцю довше страждати? Тебе ж ціле життя гартувала біда, ти ж чуєш, як кожне дерево в лісі, кожна купина в лузі проповідує зречення й терплячість, ти ж виріс у краю з лютою зимою й скупим літом, то невже ж ти забув, як треба гартуватися?
Ох, Єсто, людина мусить терпіти все, що їй випадає на долю, з мужністю в серці й радістю на вустах, на те вона й людина. Журися собі скільки хочеш, що втратив кохану, нехай докори сумління мучать і гризуть тебе, але поводься, як чоловік і як вермлаидець! Хай радістю світиться твій вид, і приятелів зустрічай веселим словом!
Життя суворе, природа теж сувора, але на те й створені мужність і радість, щоб опертися тій суворості, а то ніхто б не годен був її витримати.
Мужність і радість! Вони ніби найперший життєвий обов’язок кожної людини. Ти досі ніколи не зраджував їм, тож не зраджуй і тепер.
Хіба ти гірший за Левенборга, що сидить оце коло своїх дерев’яних клавікордів, чи за решту кавалерів, мужніх, безжурних, вічно молодих? Ти ж бо знаєш, що кожному з них довелось набідуватися».
Єста дивиться на своїх приятелів. Дивна картина! Як вони всі поважно слухають музику, що її. ніхто не чує.
Раптом Левенборга вихоплює з світу мрій веселий сміх. Він знімає руки з клавішів і дослухається, ніби до чогось чудесного. Це ж бо давній сміх Єсти Берлінга, лагідний, добрий, заразливий сміх. Це ж найкраща музика, що її старий чув за все своє життя.
— Я знав, що Бетховен тобі допоможе, Єсто! — вигукує він. — Тепер усе гаразд.
Отак ласкава пані Музика вилікувала Єсту Берлінга від меланхолії.
Розділ двадцять другий
СВЯЩЕНИК З БРУБЮ
Еросе, всевладний боже, ти ж бо знаєш, що людям часом здається, ніби вони звільнилися від твоїх кайданів. У серцях їхніх завмирають усі прекрасні ночування, що єднають людей; До такого бідолахи вже простягає свої кігті шал, та ось з’являєшся ти, всемогутній охоронцю життя, і, як палиця святого, розквітає засушене серце.
Немає більшого скнари за священика з Брубю, ніхто так не вирізняється серед людей своєю жорстокістю й немилосердністю. Він цілу зиму не світить у хаті світла, сидить на немальованих стільцях, одягається в лахміття, харчується сухим хлібом і лютує, коли до його господи нагодиться який жебрак. Коні його голодують, а він продає сусідам сіно, корови його жують тверду придорожню траву та об’їдають мох із стін, і аж від гостинця чутно, як мекають його голодні вівці. Селяни кидають йому їжу, яку їхні собаки не хочуть їсти, і одяг, яким гордують жебраки. Рука його завжди благально простягнена, а спина принижено зігнута. Він жебрає в багатих і позичає на лихву бідним. Досить йому побачити де гріш, як він тремтить з тривоги, поки не сховає його до своєї кишені. І горе тому нещасному, хто не зуміє вчасно сплатити свій борг!